Розділ 9

Годинник показував що тільки четверта ранку.

- Що сталося? - спиталася сонно Поля поки я одягалася.

- Нічого, все добре. Спи, - сказала я.

Переконати сестру було набагато легше ніж себе. На вулиці було холодно тому я обійняла себе і крокувала тією ж дорогою що і декілька годин назад. Я цього Захара, вбю, а тоді знову воскрешу. Здається, в нього розуму взагалі немає. Одна частина мене хотіла зараз прийти і його придушити, а інша, надто добра казала що навпаки варто проявити співчуття і просто поговорити з ним. Але поки що перемагала перша.

Я відчинила браму, а тоді піднявшись сходами відкрила двері. В'ячеслав попередив, щоб я одразу заходила тому я так одразу і зробила, без лишніх стуків. Виявляється, у Захара руки сильно чухатися почали й він не знайшов кращого методу як скористатися гострим предметом. Тому, коли я зайшла у кімнату то зауважила що певна частина ковдри у крові, а Маряна здається настільки сильно стиснула простирадло навкруг рани як я порадила, бо кісточки пальців були білі наче у привида як і сама жінка. Я зайшла в кімнату і В'ячеслав одразу ж глянув на мене.

- Маєте спирт, і бинт? - спитала я.

Чоловік кивнув головою, а тоді кудись пішов. Сенсу дзвонити у відділ швидкої не було, адже від найближчого госпіталю до нас їхати пів години, а враховуючи те як лікарі вночі рвуться до роботи то година і скоріше.

Я підійшла до Мар'яни та поклала руку їй на плече.

- Все ж буде добре, правда?

Я кивнула головою.

- Звичайно ж, це напевно просто царапина...

Рана виявилася достатньо глибокою, через що і була стільки крові. Хотілося вдарити цього дурника по голові, але я стрималася спочатку наносячи спирт, а тоді й закінчивши з бинтом.

На кухні де зараз сиділа Маряна все ще була як стіна я крапала валер'яну. Врешті жінка заспокоїлася, я переконала її що все добре і їй потрібно поспати, а із Захаром і я можу побути. В'ячеслав вдячно посміхнувся, а я сіла на крісло біля ліжка хлопця. Жодних проблем через котрі я змушена залишитися не було. Але мені шалено хотілося спитати в Захара що це за чортівня коли він прокинеться.

Я підняла ноги на крісло, і поставила підборіддя на них. Очі повільно заплющилися, а коли я почула тихий кашель то здригнувшись відкрила очі.

- Води? - спитала я глянувши на склянку котру поставила біля ліжка.

Захар заперечливо похитав головою, а тоді знову почав кашляти і я закотила очі.

- Звісно, ти ж скоріше помреш ніж приймеш якусь там дрібну пропозицію котра хоча б якось вплине на твоє самопочуття у кращу сторону

Я піднялася і взяла склянку в руки. Захар підсунувся вгору і я простягнула йому стакан, а потім забрала його назад. Хлопець здригнувся і потягнув ковдру вгору, а тоді скривився.

- І? Будуть пояснення? - спитала я.

- Що ти тут робиш? - задав він питання на питання.

Я глянула на нього розлюченим поглядом.

- Ще скажи, що ти не знаєш що твоя рука зараз поранена. Або іще гірше, скажи що не знаєш як це сталося.

- А це не твоя справа.

Я хмикнула і глянула у куток піднявши брови, а тоді натягнуто посміхнулася і глянула на хлопця.

- Не моя справа? Тобто, твоя справа пускати собі кров, а моя не знати через що.

- Ти й так знаєш через що.

Я похитала головою.

- Захар, ти можеш мені хоча б щось пояснити? Я ж знаю що ти не такий слабак як зараз здаєшся. Ти не людина котра буде різати собі вени через якусь дурню.

Хлопець хмикнув.

- З чого ти взяла що я не та людина?

- Бо я тебе знаю.

- Ні..., ні, Віолетта ти помиляєшся. Бо ти ні чорта не знаєш.

Я хмикнула. Віолетта. Він назвав моє повне ім'я, а не як завжди.

- То розкажи, чого я не знаю? Захар, я ж допомогти хочу.

- Я розмову з психологом не заказував, - сказав він відвертаючись до вікна.

- Якщо ти думаєш що я зараз від тебе відчеплюся, то дуже сильно помиляєшся, - сказала я складаючи руки на грудях.

- Я хочу спати, ти можеш піти.

- Ні, - голова Захара повернулася до мене, - Не дивися так. Я не піду доки не дізнаюся причини.

Захар хмикнув.

- Ти її знаєш, - прошепотів він.

- Ні, я не знаю.

Хлопець заперечливо похитав головою.

- Я не хочу, розумієш, не хочу більше залишатися в цьому безглуздому світі. Тепер ти задоволена? Підеш?

- Ні, - сказала я ще достатньо спокійно.

Захар закотив очі.

- Я не вірю у твої слова.

- А що мені зробити щоб ти повірила? - він підвищив голос і я розуміла що таким чином він думає вивести мене на емоції та отримати зараз просто втечу. Але я не поведуся втретє.

- Захар, просто розкажи мені правду, для чого ти все це робиш?

Хлопець хмикнув.

- Я вже сказав тобі, Не віриш? Подивися мою медичну книжку, ти ж маєш до неї доступ. Ця рука не перша, кожного разу коли я хочу нарешті покінчити з усім з'являється хтось, хто стає на заваді. Чому?!

- Можливо, тому що ти комусь потрібен, і хтось не хоче тебе втрачати тому і перешкоджає. - сказала я

Захар випустив істеричний смішок.

- Що? - спитала я, - Важко усвідомити що хтось переживає за тебе, любить і хоче бачити кожного дня. Ти ніколи не думаєш про свою маму, можливо вона виховувала тебе всі двадцять два роки для того, щоб зараз ти радував її, а не приносив сльози. В тебе є батько, мама і брат котрі тебе люблять. І погодься ж що і їх ти любиш. То якого чорта ти робиш все щоб їм було боляче? Навіщо?!

- Так буде краще, - прошепотів він знову повертаючись до вікна.

- За твоєю версією?
- Летті, вони вже чортові чотири роки нічого не роблять як крутяться навкруг мене. Вони могли б поїхати влітку на море, а  взимку кудись у гори. Але ні, вони сидять вдома, бо є я.

- Вони роблять це, бо люблять тебе. А ти? Що на заміну від тебе є? Постійна колючість, вічне невдоволення. Для чого? Поясни мені чому? Ти ж не людина котра здасться, в тебе є заради кого житти принаймні. В тебе є брат котрому ти можливо потрібен, є батьки котрі тебе люблять і хочуть отримати це на заміну. То чому?