Розділ 8

Емоції вссередині були змішаними тому я не могла зрозуміти що сильніше. Злість і розчарованість, що мені збрехали? Радість через те що Захар вперше за стільки років зявився серед людей чи...все ж страх опинитися в тому ж 11 класі і знову бути як тиха мишка. Нікому не помітною і непотрібною.

- Захар, невже ти? - всі вже наблизилися ближче тому я стала просто в сторону доки всі розглядали хлопця як антикваріат. В цю хвилину я зрозуміла його на частинку. Напевно шалено не зручно коли на тебе отак витріщаються.

- А ти Кріс тастільки вже постарів що не памятаєш однокласників?  - віджартувався Захар.

- Та ні, просто...ми тебе стільки не бачили. Та й взагалі ніхто. Думали ти все ще десь у Англії чи Лононі.

Захар хикнув.

- Ясно чому в тебе з географії була оцінка нижча середньої, - сказав Захар а всі засміялися.

- Все ж ми дуже сильно раді тебе бачити, - відказав здається Женя поки Кріс червонів від сорому.

Всі почали вітатися із Захаром, і це тривало достатньо довго. Я вже подумала, що напевно даремно тут взагалі зявилася і хотіла розвернутися як Захар дуже "вчасно"  звернув увагу всіх до мене.

- Летті, не рада мене бачити?

Я натягнуто посміхнулася.

- Ми тільки годину чи дві назад бачилися. Не думала що ти засумував.

Захар також посміхнувся у відповідь. Здається навіть щиріше за мене.

- А ви бачилися? Віолетта, доречі дуже красива сукня , - сказав Женя.

Я посміхнулася йому.

- Я тепер працюю у нашому медпункті. Тому бачу Захар двічі за день. А за сукню дякую.

 - То що ми стоїмо? Чи тітка Зіна дарма стіл накривала? Давайте люди, рухаємося, - сказала Оля.

Всі почали посміхатися і казати щось здається мега смішне а я завмерла на місці, бажання втекти нікуди не поділося.

- Мітрофанова, тобі персональне запрошення треба? - сказала Катя повертаючись а я повільно покрокувала до них. 

- Ніби і наша, а так поводишся як з іншої планети, - піджартував Кріс.

Все ж, для мене було у новинку те, що однокласники звертали на мене увагу, цікавилися життя а іще...те що я не відчувала себе окремою. Ми всі рао були мов старі добрі знайомі родичі.  Я уявляла собі все геть по іншому, тому це було дивно але...після години влилася так би мовити у компанію.

Пройшло достатньо часу, Захар сказав що по нього зараз повинен приїхати батько тому він вже їде. Всі почали прощатися і казати щоб він більше не думав пропадати. Я хотіла із Захаром ще поговорити стосовно його приїзду тому коли він зник зачекала пять хвилинок і також піднялася.

- О, Віолетта ти куди?

- Я вже також піду. Дякую вам велике за вечірь, мені дуже сильно сподобалося.

Оля посміхнулася. З деякими дівчатами я обійнялася і тоді вийшла на вулицю. За перед дверима була така собі площадка з великими колонами. Я побачила майже біля сходів Захара і Сонгю котра стояла над ним. Вони про щось говорили і не стримавшись підійшла ближче і сховалася у тінь. 

Знаю, що підслуховувати негарно і точно неправильно. Але згадавши свій щоденник вирішила що це як око за око. Він же прочитав мої секрети про котрі не мав би знати абсолютно ніхто крім мене. То чому я не можу послухати те що знатиме тільки Соня і він. Можливо це і не така вже секретна інформація і я нічого цікавого не почую . 

Я нагострила як то кажуть слух, хоча ясно що в мене як у людини без знань музики і тренування він можливо і не ідеальний. 

- Захар, я шалено рада що ти приїхав. Чесно. Але...я чула твої слова. І я б навіть сказала клятву...

- Що за дурню ти говориш? - пербив Соню Захар і здається він був розлюченим а не спокійним як завжди.

- Захар, я просто не хочу щоб ти втілив це у життя, - я нахмурилася. Що вона має на увазі? - Це буде повний ідіотизм. Та й в принципі все чим ти до сьогодні займався це ідіотизм.

Я чула як Захар хмикнув.

- Що? Я йому серйозно говорю а він сміяться. Совість є?

Захар підняв руки у повітря.

- Я не з тебе. Просто, у вас з Летті навіть репліки схожі а так і не скажеш що готові одна одній волосся повисмикувати.. Вона мені вчора ввечері і сьогодні вранці щось схоже казала.

Я закотила очі і посміхнулася. Думала, моя величезна промова навіть і крихти в нього у голові не залишить. А виявилося навіть суть памятає.

- Летті? - перепитала Соня.

- Соня, не вдавай що не почула. І до того ж вона сама сказала що приходить двічі на день.

- Мене ти в кімнату до себе не впустив, а їй значить можна. Не стидно, Захар? - здається вдавала обурення Соня.

Чому вдавала? Бо я знала що вона ніколи не зможе розлютитися на Захара. Вони були спочатку друзями а потім і парою і це все тривало від пятого класу. Тому я і знала що через таку дрібницю дівчина б не розлютилася.

- Вона замість Рози. Це є раз, а два мене вона не спитала чи можна. Ти не знаєш Летті. Вона вперта як і ти. А на вуха може так насідати, як липучка і то гірше. Мене мама за бажання не виходити з кімнати так не відчитала як вона. 

- Хм. Але ж це подіяло. Ти тут. І думаю не через Кріса чи мене. А через неї.

- Чого б це одразу через неї? І взагалі, я подзвонив щоб приїхати сюди з тобою а не з неї.

- Тому зо ти їй би не признався наче  б то вона мала раці в чомусь із скакзаного.

- Тобто? - перепитав Захар.

- Ой, не придурюйся. Ти сам чудово вмієш розтлумачувати власні дії і емоції. 

Смужка світла поступово зявлялася на бруківці що свідчило про підїзд машини.

- Захар, я тебе дуже сильно прошу. Не роби того що ти замислив. Життя це дар а не вирок, - ці слова Соні змусили мене нахмуритися.

Вона здається хотіла ще щось сказати але машина Вячеслава зупинилася біля сходів а я вийшла з тіні.

- Ну що молодь, погуляли? - спитав веселий голос чоловіка. - О, Віолетта. Ти додому? 

Я якраз підійшла до всіх і Соня повернулася дивлячись на мене. Мене почав мучити докір що дівчина знає наче б то я їх підслуховувала і тому так дивиться. Я замість того щоб продовжити дивитися в її очі, адже зараз точно розколюся, глянула на Вячеслава і відповіла йому на посмішку.