Решту частину вечері ми провели майже в тиші не враховуючи швидких запитань-відповідей. Опісля я у своїй кімнаті вирішила переодягнутися у худі а тоді накинула куртку і пішла знамою дорогою. Думки крутилися в голові одні за одною. Потрібно спитати Захара за завтра. Якщо він також буде, то мені принаймні не буде так незручно. Гаразд, попри те що я виросла все ж маленька крихта страху зустрітися з всіма однокласниками стосунки з якими ніколи не були ідеальними хоча і ділитися немає на що. Я була десь посередині, сама по собі можна сказати.
Я підняла руку стукаючи в двері будинку до котрого прийшла. Мар'яна відчинила їх достатньо пізніше і посміхнулася мені.
— Я на кухні були, вибач що так довго.
— Нічого страшного. Щось готували?
— Так, хочу завтра вранці вареників зварити, а вставати раніше не хочеться так що я вирішила зараз наліпити, — пояснила жінка заходячи у будинок.
Я тільки зараз помітила плями борошна на її фартусі.
— Захар наскільки я пам'ятаю фанат з вишнею, — вирвалося в мене а Мар'яна підняла брови.
Від цього жесту я зрозуміла що щось ляпнула і зрозумівши що посміхнулася.
— Пам'ятаю в школі він тільки їх і їв. Так, спогад.
Мар'яна також посміхнулася
— Так, він колись богу душу готовий був продати задля них. Я часто заморожувала навіть вишні щоб потім йому вареники ліпити взимку. А зараз...він їх навіть на вигляд не переносить.
— Ох, — сказала я здивовано, — Настільки змінилися смаки?
Мар'яна сумно похитала головою.
— Загалом він змінився. Після того випускного я вже не впізнаю власного сина, на жаль. Раніше він був спокійним, веселим а зараз...словом це вже не той характер.
Я сумно кивнула головою.
— Можливо це все через події. Вони змусили його мислити по іншому.
Мар'яна кивнула головою.
— Знала б я що тоді все так закінчиться...
— Ми не можемо передбачити майбутнє. На жаль.
Жінка кивнула головою а тоді хитрула головою наче відганяючи думки.
— Захар напевно вже заснув, ти знаєш де все знаходиться.
Я здивовано підняла брови зауваживши тарілки у вітальні.
— Заснув? Так скоро?
— Він не вечеряє з нами та й загалом не їсть ввечері. Ще одна зміна. Ну а ще шалено ненавидить коли до нього я або ж Славко. Тому можу тільки уявляти чим він займається.
Я кивнула головою і посміхнувшись рушила сходами вгору. Зайшовши у кімнату Захара, зрозуміла що він не спить. Хлопець лежав на ліжку читаючи якусь книгу від чого я посміхнулася. Помітивши мене він перевів свій погляд.
— Ти б могла приходити швидше? — спитав він дивлячись на мене відкладаючи річ.
Я здивовано підняла брови.
— Швидше? Тобі не все одно коли я прийду? Година скоріше чи година пізніше. Та й ЛФК завжди треба приймати в один час.
Захар примружила очі.
— Не все одно. Це порушує мій особистий простір.
Я хмикнула.
— Типу в твоїй кімнаті діє комендантська година? Ну тоді вибач, але я буду винятком із правел.
Я підійшла до стола беручи потрібні інструменти. Підійшовши до Захара зробила потрібні маніпуляції.
— Я можу приходити скоріше, але...я не розумію навіщо тобі всі ці терміни. Думаю навпаки сидіти цілий час вдома за винятком території будинку і розмовляти з небагатьма людьми це жахливо нудно.
Захар тихо хмикнув
— Я не виходжу з цієї кімнати. Ніколи. І мені зовсім не нудно
Я здивовано підняла брови різко повернувши голову до нього.
— Тобто, тобі в кайф сидіти, вибач але вже чотири роки, в одноманітних чотирьох стінах. Бачити їх за винятком вигляду з вікна і ні з ким не говорити?
— Ти повністю правильно охарактеризувала моє життя.
Я здивовано хмикнула сідаючи на край ліжка і дивлячись на Захара. Здається, моя дія йому не надто сподобалася і точно була неочікувана.
— Це...так не може бути. Тобі взагалі не цікаво що твориться за цими стінами? Взагалі не цікаво з кимось поговорити, поділитися емоціями...
— Якими емоціями?
Я закотила очі.
— Справді, які можуть бути емоції від життя у людини коли навколо твориться сотня подій.
— В мене їх немає, Віолетта. Ти говориш одне і те саме. Виконавши свою роботу тобі варто було б піти.
Я здивувалася його зухвалості і встала складаючи руки в боки.
— Захар, а чи не надто ти вирішив себе обмежити?
— Моє життя, що бажаю-те і роблю.
Я закотила очі.
— Знаєш, впертість і самовпевненість в тобі незмінні риси. Якими були такими ж і залишилися.
Я важко видихнула і все ж вирішила піти як помітила біля ліжка відкриту, не стримавшись я підійшла щоб розглянути її. Захар вже підняв свою книгу напевно імітуючи читання в думці що так я швидше зникну. Це було запрошення на завтрашню зустріч випускників.
— Ось, бачиш, життя продовжується.- сказала я вказуючи на листівку.
У відповідь тиша.
— Ти ж підеш, правда?
Я почула обурений видих а тоді чорні очі зосередилися на мені.
— Знущаєшся?
Я шоковано подивилася на нього.
— Тобто? Чому зразу знущаюся?
— Як я можу піти, якщо вже чотири роки не ходжу. Це є раз. А два, я три секунди назад пояснив тобі що не потребую спілкування і загалом світу. А ти мене знову питаєшся про одне і те саме!
Я набурмосилася
— Чому не потребуєш? Захар, я б можливо відкрилася з цими розмовами від шістдесятирічного чоловіка. В тому віці я розумію, вже не ті пріоритети. Але тобі тільки...чорт забирай навіть двадцяти п'яти немає. А ти закриваєш себе у кімнаті наче чекаєш так старості. Але від цього вона не прийде швидше. А ти просто марнуєш своє життя.
— Яке життя, Віолетта? Своє? Моє давно закінчилося, і я не бажаю говорити про це.
Я починала вже відверто обурюватися цією позицією хлопця
— Нічого не закінчилося! Ти живий, і маєш бути радий цьому. В школі ти сам знаєш що був не простою людиною. Згадай себе декілька років назад. Що сталося? Що змінилося? Гаразд ти не можеш ходити. Але скільки таких людей у світі? Тисячі? Думаю набагато більше, але ж на цьому життя не закінчується. Вони щасливі. А бачив ти людей котрі хворі на невиліковні хвороби? Вони цінують кожну мить життя бо знають що за секунду воно може закінчитися. А ти? Ти просто марнуєш те що тобі дано, власним закопуванням.
#287 в Сучасна проза
#1747 в Любовні романи
#386 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 30.10.2024