Мій робочий день закінчився, я замкнули двері медпункту і покрокувала додому. Я слухала музику коли почула у навушнику звук сповіщення. Зазвичай із соцмереж їх приходило безліч. Але на них у мене звук вимкнений. Тому я вийняла телефон і побачила повідомлення від мами. Як би мені не хотілося б зустрічатися з Сонею. Але, я не маленька дитина і уникати її буде неможливо.
Я зайшла у магазин. Тут попри пяту годину було людно. Я стала в чергу за якоюсь бабусей.
— Чула, Роза з роботи пішла. На її місце інша дівчина приїхала.
— І що за дівчина?
Не люблю взагалі підслуховувати розмови, але тут стало цікаво. Все ж про мене говорять.
— А я звідки знаю. От кажуть після завтра там щось у повітрі має бути. Якщо тиск підніметься то піду до цієї. Подивлюся.
— Ой. А ти ще віриш тим новинам? Що в тому повітрі нового може бути? Все одне.
Жінка скривилася. Звичайні бабуськи.
— Тітка Зіна, то ви щось купляєте чи і будете про медсетру нову говорити? Вона он позаду вас стоїть і впевнена ви їй надто лестите.
Бабуськи повернулися до мене і я натягнуто посміхнулася. Софія завжди вміє все зіпсувати.
— З нетерпінням чекатиму вас, щоб перевірити свою компетентність
Бабуськи також посміхнулися. Нарешті дійшла черга до мене.
— Ну що, ідеш на зустріч випускників? — спитала з посмішкою Соня.
Я здивовано відкрила рот. Тобто?
— Влада на жаль немає, не так весело буде. Але все ж всі минулі роки ти не приїжджала.
Я знаю до чого вона. Дівчина думає, що я злякаюся чи присоромлюся і кину так, як було колись, що мене це не цікавить. Але ні. Я виросла.
— Де відбудеться зустріч?
— В клубі. Завтра ввечері.
— Обовязково прийду. А зараз дай мені упаковку макаронів. Вермішель.
Колишня однокласниця за секунду принесла потрібний мені продукт а я заплативши рушила додому.
Тут я була достатньо скоро.
— О, Летті. Велике тобі дякую, я зараз приготую і повечеряємо всі разом щойно тато з роботи повернеться.
— Звичайно ж, я буду в кімнаті
Я пішла до себе де сіла на ліжко, вкрите милим простирадлом із принтом героїв мультфільму. Я не стрималася і лягла на подушку склавши руки. Як же у дитинстві було добре. Немає проблем, немає про що перейматися. А зараз? Ні, я точно не жаліюся на доросле життя але все ж...мріячи колись вирости я не подумала б що буду казати, наче малою щебетухою було набагато краще.
В голові літало наче багато думок, наприклад мені було цікаво чи піде Захар на цю зустріч. Все ж, ми всі колись були однокласниками і якщо вже я, вічна відстороненість і миша класу котра ніколи не була об'єктом для розмов запрошена то він так точно. Колишній крутелик, зразковий синок і красивий хлопець...
***
11 клас
— Іде, іде, — почула я перешіптування позаду себе.
Господи,вже і поїсти не можна спокійно. Я не стрималася і закотила очі. Як завжди за столом я сиділа сама. Все ж, не стримавшись я повернула голову до входу і обурено видихнула. Ну справді, на кого іще можуть так реагувати всі дівчата цієї дурної школи. Повз мене як вихор пройшли хлопців а останній наче ненароком зачепив рюкзак на краю лавки.
— Ей, обережніше, — гукнула я йому навздогін.
У всіх випадках я б промовчала. Як було завжди. Я могла потерпіти ці дурні знаки, спеціальну шкоду бо скільки б діти не гралися врешті їм це набридло б. І так сталося. За якісь там дев'ять років на мене вже ніхто не звертав уваги. До цього дня.
Хлопець зупинився і повернувся до мене.
— Справді? І що ти зробиш? — він підняв рюкзак з землі і поставив назад на лавку.
Здавалося б, вибачився, але хлопець дивлячись мені в очі знову махнув рукою і річ опинилася на підлозі.
— Упс, який же я незграбна
Я пропалювала його поглядом. Принаймні мені так здавалося.
— Влад, облиш її. Вона і так не цікава, — підійшов до хлопця один з тих самих крутеликів.
Влад закотив губи а тоді посміхнувся глянувши на Захара.
— А тобі цікава якщо ти за неї заступаєшся? — хлопці позаду засвистіли.
Я хотіла б встати але очі втупилися в блондина з дурними темними очима. Що він відповість. Скаже, вона тільки однокласниця? Чи можливо щось оригінальніше. Або ж не буде тішити друга великими промовами як він вміє а відповість коротко і просто "Ні". Серце завмерло в очікуванні. Різко хлопець посміхнувся і сів навпроти.
— Можливо і цікава, так же, ботанічка?
Я здається не дихала, вперше він настільки близько до мене. Я не стрималася і поправила окуляр на передніссі. Дурна звичка коли хвилююся. Раптом Захар засміявся і підвівся дивлячись на Влада.
— Друг, серйозно? Цікава?— він намружив брови досі посміхаючись а тоді повернувся до мене. — Тільки в твоїх снах.
Він знову засміявся і вони з Владом розвернулися щоб піти за іншими хлопцями котрі вже достатньо далеко пройшли зупинившись щоб подивитися куди поділися іще дві зірки. Я важко проковтнула.
— Не дуже то й хотілося, йолопи, — гукнула я їм у слід.
Влад тільки кинув смішок і пішов далі а Захар зупинився і повернувся назад до мене. Він сперся на стіл навпроти. Чорт, вдруге за дев'ять років так близько...
— Не бреши сама собі, я все знаю. І про твій щоденник так само, як ти там писала...?
Подих перехопило. Він читав мій щоденник? Але як, і коли? Я потягнулася до рюкзака шукаючи там чорний блокнот але...його нема.
— Я вже дійшов до середини, дочитаю - віддам.
Мої щоки залишися румянцем а руки почали трястися. Йому не можна. Нікому з них не можна читати те що я написала в цьому щоденнику. Ніколи. Чорт, а він..якщо справді прочитав то невже про це уже знає вся його компашка. Але...якби знав то вся б школа обговорювала.
— Віддай, — прошепотіла я.
— Захар, ну що ти бавишся з тією дурою. Пішли, — гукнув хтось з їхньої компашки а хлопець випростався.
#190 в Сучасна проза
#1222 в Любовні романи
#279 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 22.11.2024