Розділ 3

Вранці я прокинулася, якщо вдаватися до точностей то о сьомій годині. Приготувала омлет, коли мама якраз зайшла на кухню. Вона потерла очі.

— Господи, я проспала. Я і проспала, уявляєш?

Я посміхнулася.

— Це має статися велика подія?

Мама хмикнула і поставила чайник. 

— Іду Полю збуджу. Їй же в цю школу, — сказала мама швидким кроком відходячи від плитки. Чайник закипів і я радила воду в чашки котрі мама поставила. Кімната наповнилася запахом свіжої чорної кави та капучіно. Смакота.

Через годину я вже попрощалася з сестрою. Вона рушила до школи а я до будинку Мар'яни. Вчора ми достатньо розговорилася і вона розказала що вранці також варто ставити ці вітаміни. 

Тому я ступила на сходи і з будинку якраз вийшов Ден.

— О, привіт. — сказав він посміхаючись.

Я посміхнулася у відповідь.

— Так, привіт. В школу?

Хлопець кивнув головою.

— Так. Поля вже пішла?

 Я кивнула головою.

— Так, ми ішли разом.

Хлопець посміхнувся а тоді спустився вниз і пішов. Я підійшла до дверей і вже хотіла стукати як відчула на собі дурнуватий погляд. Піднявши очі вгору у вікні побачила його. Знову його чорні очі...

Двері мені відчинив уже В'ячеслав. Він посміхнувся і відступив пропускаючи мене в середину. На дворі було холодно через що я обійняла себе руками.

— Напевно, я б не проти захворіти якщо мене лікуватиме така красуня. — сказав він жартуючи.

Як я вже казала, дуже мила людина наш голова.

— Хворіти не треба. Можна і просто так прийти, — сказала я підхоплюючи жарт.

Чоловік знову посміхнувся. Ми рушили вперед до вітальні де я була раніше.

— Можливо чаю? Ти снідала?— спитала мене Мар'яна котра була тут, прибираючи тарілки з стола в куті.

— Ні, щиро вдячна. Я напевно зразу піду до Захара. 

— О, так. Він напевно ще спить. Зазвичай точніше в цей час спить. — сказав В'ячеслав посміхаючись.

Я відповіла тим же і забрала простягнуту торбинку від Мар'яни. Вчора вона казала що ліки закінчилися тому вранці вона віддасть ті що залишилися. На другий поверх я підняла я слідом за Вячеславом адже Мар'яна порада я на кухні з посудом. Він легко надавив на ручку і зайшов у середину.

— О. Ти не спиш... До тебе медсестра. Думаю ви самі справитеся. — чоловік посміхнувся пропускаючи мене і зачинив двері.

Захар сидів і досі дивлячись у вікно на краю ліжка. Біля нього була коляска. Напевно, він перемістився за час від вікна назад на ліжко. Я нервово почухала потилицю.

— Як твоя рука? Не болить? — згадала я про вчорашню гульку.

У відповідь тиша...Гаразд, можливо у нього немає настрою на розмови. Я пройшла дальше і стала навпроти хлопця. Він нарешті підняв на мене свій погляд.

— Ми вчора не встигли познайомитися. Я Віолетта. Але часто мене друзі кличуть просто...

— Летті, — перебив він мене, — Я знаю. І пам'ятаю 

Я важко проковтнула закусуючи свою губу

— Напевно, ти вісімнадцятирічна зараз скачеш від радості бачачи мене таким. Ти не була на похороні хлопців. Відзначала десь? Раділа?

Я кинула на нього різкий погляд.

— Я не знала нічого, що відбулося. Вчора коли мені подзвонила пані Мар'яна, мені все розказала Поля. І мені шкода. Справді шкода через те що відбулося. Я не настільки бездушна яким є ти, щоб радіти чиїсь смерті. А зараз ляж.

Він не поворохнувся а уважно дивився на мене.

— Брехня...— прошепотів він мені а я стала на крок ближче до нього.

Він підняв голову дивлячись прямісінько у мої очі. Його ж такі чорні. Як та кава. Я не бачила у них колишнього вогнику який був завжди коли він ходив коридорами школи. Він зник, залишаючи тільки пітьму. Мій погляд впав на його світле волосся. Воно чудово підходить до його чорних очей. От тільки якби ж у нього душа так само була світла а не темна...

— Мені треба поставити тобі крапельницю. Перемістився у лежаче положення, будь ласка, — сказала я витримуючи цей погляд.

Хлопець хмикнув і нарешті відвів погляд. Він важко видихнув і опустився назад на подушку. Я підійшла до стола виймаючи звідти все необхідне. 

— Закоти рукав, — сказала я.

— Навіщо?

Я важко видихнула.

— Захар. Будь ласка, давай ти знайдеш собі когось іншого щоб посперечатися. Гаразд? Якщо тобі настільки нудно то скачай собі "Тома". Гарний котик, от з ним і говори. В мене ще робота є крім того щоб тут відповідати на очевидні запитання. 

Хлопець закотив очі чого я не змогла опустити.

— А якщо ти аж настільки мене ненавидиш, що аж очі закохуються тоді причепи кудись мою фотографію і кидай у неї дротиками. Але це не змінить факту що я приходитиму. І врешті решт, не поводься як мала дитина а закоти рукав.

Моя промова здається ані трохи не була йому цікава. Звичайно ж. Типовий Захар. Ніколи не слухав вчителів по уроках, однокласників по коридорах, то я думала що мене, звичайну як він одного разу сказав "Щурячку" послухає. Я не стримала свого важкого видиху. І що я очікувала? Що він зміниться?

Я сиділа в медпункті перевіряючи таблетки у аптечці на термін придатності. Виявилося, що тут є деякі вже не дійсні котрі я зібрала на столі щоб викинути. У двері постукали.

— Заходіть, — сказала я і глянула на двері.

Зайшла тітка Роза

— Ну як ти тут? Облаштувалися?

Я посміхнулася жінці і колишній працівниці.

— Та помаленько. А ви як? Закрили свої персики? — згадала я вчорашній озвучений план.

— Закрила. Ще й як закрила. Доречі, я навіть тобі принесла. І пиріжки. З варенням із персиків. До мене внук приїхав, все дерево обірвав тому я і варення зробила, і булочок наварила ще й сік вийшов. Така смакота. А твоя мама його точно любить.

 І посміхнулася дивлячись як жінка виймає банку.

— Тітко Роза, не треба було.

— Треба. Ще й як треба. А, і я ж тобі про Фостерів не сказала. Мар'янка тобі дзвонила? Я бачила як ти вранці ішла.

Я кивнула головою.

— Так, дзвонила. Тепер я кожного дня буду туди ходити. Але я так і не зрозуміла що сталося.