Розділ 2

Сестра звернула з дороги і відкрила велику хвіртку. Я глянула на неї осудливо.

— Що? Я вчуся з його братом і вже не раз тут бувала.

Я важко видихнула.

— Все одно не красиво.

Ми піднялися великими сходами та я простягнула руку до дзвінка але вона зависла в міліметр від дзвінка. Я аж підскочила коли загавкала собака.

— Що з тобою?— спитала Поля котра стояла на ступеньку нижче.

Дівчина почала щільніше кутатися у свою куртку і я все ж нажала на дзвінок. Двері за хвилину відчинилися. І не дивно, адже здається в усіх кімнатах горіло світло. Цей будинок не був таким, як у моїх батьків. Батько Захара голова села. Ясно що тут все набагато по багатшому. Але, як сказала мама, В'ячеслав Володимирович як був чудовою людиною так і залишився. Тому напевно за роки моєї відсутності він і досі залишився на своїй посаді. Хоча син у нього..,точно не чудовою людиною був за моєї пам'яті. Типовий один з розбещених дітей. А зараз? Цікаво, чим він займався якщо не поїхав навчатися?

— Доброго вечора, — привіталася я до жінки котра здається не зрозуміла нічого.

— Доброго. Віолетта?

Вона глянула на Полю позаду і ледь посміхнулася і відступила в бік.

— Вибач, я розгубилася трохи. Заходіть.

Я пройшла повз жінку а сестра за мною

— Ліна. — почула я знайомий голос десь дальше і підняла погляд але помилилася.

Напевно, це і є той самий брат Захара. Він посміхнувся сестрі а вона схоже відповіла.

— Тебе чекати?

Я знизила плечима

— Як хочеш.

Все ж сестра пішла з Даном (так звали брата Захара) в його кімнату а Мар'яна повела мене на другий поверх.

— Він трохи нервовим став, ти не зважай. — сказала Мар'яна нервово перемтнаючи руки. — Знаєш, це зруйнувало всі його плани...

Я легко посміхнулася.

— Не хвилюйтеся. Я все розумію. Не знаю як було б мені на місці...на його місці.

Жінка здається з полегшенням видихнула і зупинилася біля дверей.

— Він не любить коли я ввечері заходжу. Сама крапельниця стоїть на столі. Там побачиш.

Я кивнула головою. Мар'яна посміхнулася а я відчинила двері. Здається, це була одна з тих кімнат в якій було темно. Крім лямпи що стояла біля ліжка нічого не подавало ознак життя. Точніше, тільки вона світилася. Я тихими кроками покрокувала в глиб кімнати і нервово заправила пасмо волосся (а його не було ) за вухо. Здається, хлопець спить. Я пройшла до стола та взяла звідти всі необхідні речі. Не хотілося б його розбудити. Точно не сьогодні. Тому я робила все вкрай обережно та тихо. Спочатку вийняла його руку з під ковдри. Потім підкотила рукав светру, а тоді примружила очі. У цьому тьмяному світлі побачити вени було напевно однаково що знайти голку в сіні.

— Роза зазвичай бере іншу руку, — я аж підскочила від хриплого голосу.

Голова Захара повернулася до мене і я зустрілася з темними очима. Або ж вони здавалися такими через світло.

— Вибач, я не хотіла тебе розбудити...— сказала я нервово піднімаючись і обійшла двоспальне ліжко.

Сівши на другий кінець я глянула на Захара.

— Даси другу руку.

Він важко видихнув і вийняв її з-під ковдри. Я зробила те ж саме що і минулого разу та скривилася. Від останнього уколу тут залишилася гуля.

— Я все ж не Роза, — сказала я знову піднімаючись.

— Враження що ти танцюєш навкруг мене.

Я ледь стрималася від того щоб закотити очі.

— Від попереднього разу залишився слід. Якщо я знову колотиму туди, буде боляче.

— Наче тобі не все одно, — сказав він здається обурливо.

Я хвилину думала не відповідати а тоді все ж відповіла.

— Можливо і не все одно. Це все ж таки моя робота.

— Ти ж нічого там не бачила. Навмання колотимеш?

Я глянула на нього розпаковуючи шприц.

— Я залишила свої сили в медичному не щоб робити все навмання. А зараз будь ласка нічого не говори.

Я примружила очі та легко надавила на руку, вище ліктя. Не набагато допомогло та все ж хвилин через п'ять крапельниця була поставлена. Здається, він знову заснув бо я вже нічого не чула. Я швидко прибрала мусор та вийшла з кімнати спускаючись на низ. Тут побачила Мар'яну.

— Я поставила. Ви зможете самі потім забрати чи мені зачекати?

 Жінка легко посміхнулася.

— Я далі впораюся. Я і крапельницю ставила коли Роза не могла але останнього разу щось пішло не так здається, і...

— Ви просто злякалися що це повториться. — сказала я коли жінка затнулася, — Ви можете дзвонити мені в будь який час. Тепер це моя робота і я хочу виконувати її як найкраще.

Жінка посміхнулася і кивнула головою.

— Тоді можливо зачекаєш а потім підеш?

Я посміхнулася їй у відповідь.

— Звичайно.

Через дві години я повернулася з сестрою додому. 

— Як це сталося? — спитала я порушуючи тихий спів цвіркунів.

Сестра знизила плечима.

— Я толком нічого не знаю. Одні кажуть що вони вогонь розпалювали і він на будиночок кинувся коли вони були всередині. Інші кажуть що курили і необачно пустили сірничку. Дехто взагалі сказав що можливо їм просто жити надоїло. 

— А Захар? Він не розказав?

Сестра хмикнула.

- Дан каже що він майже не говорить. Від тоді. і з батьками я розумію в нього відносини натягнуті. Хоча...думаю його можна зрозуміти. Чотири роки увязнений у чотирьох стінах. Хоча Дан казав, що спочатку лікарі давали шанси. Але він наче сам не доклав до цього зусиль...

Я кивнула головою. Ми вже підійшли до будинку і зайшли.

 Сестра мирно спала на сусідньому ліжку а в моїй голові крутилися сотні думок. Але ж, якщо він може ходити чому б не постаратися? Хіба...як сказала сестра він сам цього не хоче. Але цього я ніколи не дізнаюся