1 глава

Пливла обережно, крадькома, крізь темні глибини моря, ховаючись від чужих думок і очей.

Фух.

Пройшла варту.

Батько мене вб’є, якщо дізнається, що я знову його ослухалася.

Все, тепер я сама. Треба діяти швидко, щоб не натрапити на небезпеку.

Хвіст працював безупинно — різкі, впевнені помахи несли мене вперед.

Я не раз стикалася з акулами. Але маневруючи, завжди встигала накивати від них хвостом.

Чи було страшно? Аніскільки.

Я настільки звикла до цього, що страх кудись зник.

Це погано. Але я любила ризик. Особливо зараз, коли дізналася, що в мене є сестра.

Випірнувши, я вдивлялася в берег.

Світло-блакитне волосся нагрівалося під сонцем, і я час від часу занурювалася — перевірити периметр під собою та охолонути від спеки.

Знову висунула голову, занурюючи її лише до очей, і сфокусувала погляд на будинку, де жила сестра.

Не завжди вдавалося її зустріти. Вона часто зникала надовго, і часом мої подорожі сюди були марними.

Але коли я наближалася достатньо близько, то могла її чути.

Вона не знала, але я вже багато дізналася про неї — про її думки, мрії, бажання.

Я знала, які книги вона читає, бо слухала їх разом із нею.

Завдяки їй моє життя ставало цікавішим.

Я не виходила з нею на контакт. Не хотіла лякати її чи змусити вважати себе божевільною. Хоча бажання поговорити завжди було.

О, ось вона. Як завжди — одна.

Хоча колись, коли була меншою, вона гуляла з матір’ю. Тоді я мала можливість роздивитися жінку, від якої мій батько втратив розум.

Вона була тендітною, її краса мала в собі щось ніжне, майже крихке.

Моя ж мати була повною її протилежністю — пристрасна, сильна, бойова. Вона любила тримати все під контролем і віддавати накази. Навіть батька тримала міцно, щоб той не розклеївся.

Що вона робить?

Ліна… дурненька.

Сестра зникла під водою й не виринала.

Паніка охопила мене, і я кинулася її рятувати.

Я не думала про те, що вона може мене побачити. Єдина думка — швидше врятувати.

Але коли наблизилася, побачила її.

Її очі, сповнені паніки, відображали нерозуміння. Вона не знала, що з нею відбувається.

Вона… дихає?

Дихає під водою.

Вона наша?

Наша!

Від хвилювання, що охопило мене, всередині розливалося щастя.

Колись ми будемо разом.

Обіцяю.

Я спостерігала за сестрою, як вона поступово адаптувалася й повільно поверталася на берег.

Але, здається, їй там було не надто добре.

Я заплющила очі — не хотіла бачити, як її погано.

Неприємно, мабуть… Я скривилася.

Дочекавшись, коли вона змогла підвестися й побігти додому — розповідати батькам про свою унікальність — я більше не зволікала.

Не гаючи часу, рвонула до батька, щоб повідомити йому цю радісну новину.

«Знову Ен вислизнула»

«Як вона це робить»

«У неї точно є якісь надздібності.»

«Вона ще нас здивує»

«Саме тому нам потрібно пильніше її оберігати. Які ж ми охоронці, якщо не можемо захистити власну самку?»

Головне — не видати себе.

Мені було важко стриматися й не відповісти їм. Доводилося робити вигляд, що я нічого не чую, хоч і знала, що вони поруч. Я навіть не бачила їх, настільки добре вони маскувалися.

«Сьогодні нашій Ен знову влетить.»

«Вона така мила маленька красуня. От би вона відгукнулася на мій спів.»

«Про це багато хто мріє.»

«Добре, що перед тим, як відправити її на Великий обряд, спершу проведуть його тут. Це дасть шанс і нам.»

Досягнувши печери старійшин, я залетіла всередину.

Вперше — без остраху.

Охорона, яка зазвичай пускала на мене слину, цього разу не стала на заваді. Хоча знати, що вони обговорюють між собою, було не надто приємно.

«Тато. — покликала я.»

Не дивлячись і не помічаючи нікого, влетіла в велике кругле приміщення.

«Ен, ти знову без дозволу покинула наш дім?!» — грізно вигукнув головний старійшина, мій батько.

Його голос гримів, відлунюючи від стін.

«Ти не розумієш, скільки небезпеки навколо? Що може з тобою статися? Що будемо робити ми з матір’ю, якщо через твою необережність тебе не стане?»

Він зробив паузу, важко зітхнувши.

«Ти — наше єдине продовження, те, що залишиться після нас. Зрозумій свою цінність і перестань поводитися, як дитина.»

Я підняла погляд і тихо відповіла:

«Але ж я і є ще дитина…»

«Ти вже підліток. Скільки тобі лишилося до обряду?»

«Лічені роки, — батько зітхнув. — Вони пролетять так швидко, що ти й не помітиш.»

«Мені сумно тут. Я, наче в клітці. Тут нічого не відбувається, я так скоро збожеволію! Не те що на землі… Там стільки всього цікавого…»— я мрійливо усміхнулася.

«Припини. Ти знаєш, до чого приводять ці мрії. Не повторюй помилок інших зітеріанських пар.»

«Татку, я знаю… Але ж мріяти хіба можна заборонити?» — я кокетливо вигнула брову.

А тоді, не стримуючи усмішки, додала:

«До речі, в мене є новина, від якої ти будеш у захваті. Гарантую.»

«Ну що ще?»— його голос став трохи спокійнішим.

Я вдивилася в його обличчя й промовила:

«Тату… Ліна. Вона русалка.»

Батько зупинився й поглянув на мене так, ніби я сказала щось зовсім божевільне.

«Ти перегрілася.»

Я щасливо розсміялася.

«Ні, я бачила це на власні очі! Я думала, що вона тоне. Вона провалилася під воду, а плавати не вміє. Я кинулася її рятувати, але коли наблизилася… Вона стояла на дні. І була так само здивована, як я.»

Я зробила крок вперед, заглядаючи батькові у вічі.

«Вона дихала, тату. Дихала під водою. Ти розумієш, що це означає?»

Затамувала подих і прошепотіла:

«Ми можемо повернути її в сім’ю. Забрати до себе.»

Батько мовчав.

Його обличчя застигло. Очі ледь звузилися.