22. День 12

Виявилось, що я не готова до дня від’їзду. Вночі багато думала, не могла заснути. Досі мала питання щодо вбивств, щодо Віктора і його справ… І питати не могла, бо розуміла, що він не про все може і має мені розповідати. А ще згадувала наш поцілунок. Звинувачувала і Віктора, і себе. Як я могла? Чому не втекла? Адже я могла просто відмовитися, відсунутися… Навіть поскаржитися Кості… Але не стала. Я не хотіла.

Костю було шкода. Він же для мене все: хоч зірку з неба дістане! А я… Згадувала про те, як ми познайомилися. Кумедно так. Вчилися в одному університеті, але на різних факультетах. Костя — підкорювач точних наук. Але ми вчилися в одному корпусі. Тільки коли я вступила, він уже був на випускному курсі. Я не помічала його рівно доти, доки ледь не всі мої одногрупниці в нього не закохалися. Хлопцем він був гарним і комунікабельним. На зізнання дівчат не відповідав взаємністю, але охоче дружив з усіма. Над дівчатами я посміювалася, а про Костю навіть грішним ділом подумала, що він нетрадиційної орієнтації: так він сахався від флірту.

А одного разу спускаюся сходами в універі, а Костя назустріч підіймається. Тут чую:

— Привіт.

Дивлюся, усміхається мені. Точно мені… Нікого поруч не було…

— Привіт, — усміхнулася я у відповідь.

Пройшла й забула. Думаю: чи то помилився, чи то розігрує. А наступного дня знову:

— Привіт.

Так і ввійшло це в традицію. Я просто йому сподобалась, от і все. Дівчата заздрили, а я відмахувалася. Згодом стали дружити з Костею, а через кілька років дружба якось плавно переросла в дещо більше. Так буває.

Півтора року — для когось мало, для мене багато — зустрічаємося, будуємо плани про сім’ю та дітей. Мені гидко думати, хто я після цієї ситуації з Віктором. Дуже хотілося поїхати до церкви. Здається, ось повернуся додому, одразу до храму — і відпустить. Ілюзія… Так легко гріхи не стираються.

На світанку піднялася, вийшла на балкон, дивилася на порожній берег, думала про те, яка прекрасна картина вийшла б, якби я вміла малювати. Малювати я не вміла, тому обійшлася фотографією. Ранок дарував свіжість і добре бадьорив. У животі крутилося щось неприємне, що нудотою підступало до горла.

Я сходила в кафе, яке відчинялося, слава Богу, о сьомій, й купила каву. Апетиту геть не було. Повернулася до номеру, розбудила Костю. Він, сонний, скуйовджений, ледве розплющив очі, усміхнувся, побачивши мене. У самих трусах пошльопав до ванної, умився, поголився. Повернувся весь розігрітий, накинувся на мене з поцілунками. Я й не опиралася. Майже чоловік. Найрідніший… Єдиний.

За кілька годин потрібно було звільняти номер, а ми все лежали, розніжені й розімлілі. Заснули в обіймах. Прокинулися від стуку у двері. Нас просили звільнити номер. Ми поспіхом одяглися, схопили завчасно зібрані валізи й покинули приміщення.

— Що, сонечко, сходимо до моря? — бадьоро запитав Костя.

— Звісно, — із задоволенням погодилася я.

Погода знову була поганою як для літа, але прекрасною як для нас, втомлених від спеки. Небо хмурилося, хмари водили хороводи над нашими головами, дув помірний прохолодний вітер. Чудова погода для від’їзду.

Залишили валізи на рецепції. Пішли на пляж. Море штормило. Людей на березі майже не було. Присіли на гойдалку, Костя обійняв мене, я прихилилася до нього й мовчала.

— Усе-таки добре відпочили, Сашенько, — промовив Костя, цілуючи моє волосся. — Попри все… Попри те, що стресу було більше. Мені так шкода, що ти втрапила в таку неприємну ситуацію… Але ночами краще без мене більше не гуляй, домовились?

Я не відповіла, лише міцніше притулилася до його плеча. Нам з Анею довелося вчора все розповісти чоловікам, бо іншого виходу не було. Досталося за шалені ідеї, в основному, Ані. А я і так мала стрес від зустрічі з Ігорем, мене ніхто не сварив, подробиці не питали. І я була рада. Вчора ми майже весь день провели в номері: відпочивали, розмовляли, були з Костею удвох. Віктора і Аню після ранкової розмови не бачили, і на вечерю вони до кафе не прийшли.

— Море тут неймовірне, чисте, — вимовив Костя. — Я щасливий, що ти мене витягла сюди. Було цікаво відпочити в такому місці… Дякую тобі, люба.

— Бо вдома вже все приїлося, інколи треба кудись вибиратися, — кивнула я. — Без батьків, без великої компанії, просто вдвох… До того ж, море — це інший світ…

— Люблю тебе.

Костя ніжно поцілував мене, я відповіла.

Тут збоку пролунав голос:

— Друзі! — до нас підбігала Аня. — Я бачила валізи. Це ваші? Уже їдете, чи що? Я зараз Вітю покличу, хоч попрощаємось!

— Та не варто, — заперечила я.

— Чому це? Дуже навіть варто! Почекайте пару хвилин, зараз збігаю за ним, а то телефон не взяла, до кафе виходила.

— Давай потихеньку рухатися до виходу? — запропонував Костя. — А то на автобус запізнимося.

Я окинула поглядом неспокійне сіро-блакитне море, взяла Костю під руку — і ми потихеньку рушили. Забрала свої валізи, в дорогу купили ще по стакану кави і по булочці. Аня з Вітею наздогнали нас біля воріт.

— Шкода, що вже їдете, — із жалем сказала Аня, обіймаючи мене. — Нудно тут буде без вас.

— Нудно тут буде без злочинів, — пожартував Костя.

— Це точно! Пишіть, дзвоніть, як доїдете, — щебетала Аня. — У соцмережі виставлю фотки, відмічу тебе, Сашко. А якщо будете у Варшаві, давайте знати, обов’язково побачимось!