19. День 10

Щось мало статися — і воно сталося. Аня попросила мене закинути до кабінету Юліани ключі. Я була приголомшена:

— Ти ж казала, що повернула і фото, і ключі!

— Так, фото я давно повернула, а ось ключі — ні…

— Але чому? — зі злістю по складах відкарбувала я. — Сама тепер повертай! Хто тобі винен?! Нащо взагалі треба було брати ті ключі, боже, ну це жах, Аню!

— Я думала, раптом знадобляться! Сашенько, ну будь ласка, я ніяк не можу сьогодні! — занила Аня, потрясаючи перед моїм носом ключами на дармовисі-сердечку.

— Значить, завтра! — гаркнула я.

— Завтра теж не вийде, ми з Вітею на цілий день поїдемо… А потім узагалі поїдемо звідси, і я взагалі не поверну. Ні, я можу, звісно, не повертати, — і Аня вже почала запихати ключі до кишені.

— Ну вже ні, — відповіла я. — Давай сюди свої ключі. Я спробую, але якщо вікно буде зачинене, нічого не вийде. Ламати двері до кабінету я не збираюся!

— Ой, дякую, ти мене врятувала! Не бійся, усе буде відчинено, просто покладеш на стіл — і все! — вона цьомнула мене в щоку й побігла.

Коли Костя заснув, я тихенько вибралася з ліжка. Трясця, це вже входить у звичку. Накинула сарафан і навшпиньках вийшла з номера. Кляті ключі вогнем обпалювали долоню. І навіщо я в це вплуталася? Почуваюся справжньою злочинницею. Треба було дійсно викинути їх… Або залишити десь на території бази… А раптом охоронець помітить? Ох, точно, тут же десь має ходити Борис… Страх бути спійманою на гарячому змусив мене пришвидшити кроки.

До кабінету Юліани я дісталася без пригод. Найбільше боялася, що мене застукає охоронець, постійно озиралася. Тоді без скандалу би не обійшлося. На щастя, потрібне мені вікно виявилося прочиненим.

Ну як так? Що за довіра до людства?

Я глянула навсібіч і, переконавшись, що поруч нікого немає, відчинила вікно ширше, нахилилася і закинула ключі на стіл. У ту ж мить із кишені сарафана щось вислизнуло й упало вниз, кудись вглиб кабінету.

ДІДЬКО! Мобільний! Ну що за невезіння?!

Чудово, доведеться лізти у вікно. Я знову озирнулася і, дивуючись власній відвазі, обережно перекинула ногу через раму. Добре, що вікно було досить низько.

Опинившись у кабінеті, я заходилася шукати телефон. Він упав у незручну щілину між вікном і столом. Довелося залізти під стіл…

Телефон уже був у моїй руці, як раптом відчинилися двері й до кабінету хтось увійшов.

Боже мій, тільки б пощастило, тільки б не стали вмикати світло! Але які шанси…

Тим не менш Юліана — а це була вона — світла не ввімкнула, але я почула, як слідом за нею до приміщення зайшов хтось іще. Зі свого місця я бачила лише нижню половину тіл. Поруч із Юліаною стояв чоловік.

— Юленько, давай поговоримо? — почула я знайомий голос.

— Ну про що, про що ти знову хочеш зі мною говорити? Чого ти ходиш за мною, Ігорю? — втомлено запитала дівчина.

Ага, ось хто її супутник. Бармен...

— Дай мені ще один шанс, прошу тебе, — благальним голосом просив Ігор. — Що мені зробити, щоб ти дала мені шанс? Я думав, те, що між нами було, залишає мені хоча б якусь надію…

— Ігорю, це було через п’яну голову! — сердито відповіла Юліана. — Ти навмисно мене напоїв, щоб затягнути в ліжко!

Оце так…

— Про що ти говориш?! — вигукнув Ігор. — Невже мені це потрібно? Мені потрібна ти, твоя любов! Я хочу тебе цілком і без залишку!

— Але я тебе не кохаю, — відрізала Юліана. — І ти це чудово знаєш. Моє серце належить іншому.

— Олег помер, Юліано! — крикнув Ігор. — Загинув… Ти маєш жити далі…

Дівчина зітхнула й нічого не відповіла. Лише почала теребити поділ сукні, який опинився просто на рівні мого обличчя.

Я затамувала подих. Сидіти, скорчившись у три погибелі, було незручно, і я боялася будь-яким необережним рухом видати себе. Від страху пульс пришвидшився, а спітнілі руки охололи.

— Так, я все розумію. Я не змушую тебе ухвалювати поспішних рішень… Я почекаю, скільки треба… Місяць, два…

— Я не кохаю тебе, — повторила дівчина.

І в цю мить я помітила, як у чоловіка стиснулися кулаки.

— І що тепер?! — зло промовив він. — Кохаю — не кохаю, дитячий садок!

— Ігорю, — здивовано видихнула Юліана. Настільки несподіваною була зміна його тону: від скиглення до гарчання.

— Що мені твоя любов?! Не хочеш — не кохай! Я не змушую тебе мене любити. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною!

Він підійшов до неї ближче. Дівчина відступила. Ігор зробив ще крок, і її ноги вперлися в стіл.

— Ігорю, що ти робиш? — у голосі дівчини я почула страх. Чоловік підійшов майже впритул. — Не роби дурниць, відійди від мене.

У відповідь почулося лише важке сопіння.

І тут ноги Юліани опинилися вище. Мабуть, Ігор підняв її й посадив на стіл. Вона скрикнула:

— Відпусти мене! Я кричатиму!