Легенда про дівчину-мартина

Є в Чорному морі острів суворий, німий. Лиш одна червона скеля височіє серед буйної зелені, пронизує небо своїм багряним шпилем. Не стоять на скелі хатини, не стелиться по ній квітковий килим, лише зелена стежка, що поросла травою та бур’янами, збігає донизу.

Мертво й глухо на тому острові. Та все ж не зовсім… На самому краю, над морем, де ночами лютує страшний ураган, щоночі горить самотній вогник. Що це за скеля така і що то за вогник? І чому мартини так люблять цей суворий острів?

Кажуть, колись дуже давно прибув на той острів дикий чоловік із невідомих країв. Гнала його доля світом, аж поки нарешті він не знайшов собі прихисток. Виніс він із човна нехитрі пожитки й маленьку дитину. Забрався до печери й оселився там.

Як жив він, чим спочатку харчувався, як виховував дитину — ніхто не знав. Та згодом люди довідалися, яка добра душа в того чоловіка. Щоночі розкладав він величезне багаття, щоб кораблі й судна здалеку бачили острів і обходили стороною суворі скелі. А якщо траплялося, що якесь судно розбивалося, чоловік сміливо кидався в бурхливе море на маленькому човні, щоб рятувати потопельників.

Вдячні люди, яким він допомагав, охоче дарували йому незліченні скарби, але нічого чоловік не брав. Лише харчі та дрова зі смолою, щоб розпалювати вогонь. Невдовзі всі дізналися про дивного старого. Прозвали його «морським буслом». Дізналися й про його дитину — хвилі любили її, мов русалку, а німі камені та страшна буря ніби оминали, навпаки берегли дівчинку й утішали.

Виросла в старого надзвичайно вродлива донька. Білошкіра, мов морська піна, з кучерявими косами до колін, із блакитними очима, як ранкове море, і зубами, що сяяли, наче перлини. Нічого вона не боялася: ні бурі, ні шторму, ні морських хвиль. Море було їй рідним. Сміливо кидалася дівчина у хвилі разом із батьком, коли доводилося когось рятувати. І щойно вона торкалася когось, бурхливе море більше його не чіпало.

Одного разу, досхочу накупавшись, дівчина заснула на теплому березі. Спить вона й крізь сон чує, як хтось поруч шепочеться. А це зібралися біля неї горбоноса птиця, морська свинка та золота рибка. І заговорила рибка:

— Добуду зі дна морського перлини, корали, самоцвіти за те, що вона мене врятувала. Лежала я, бідолашна, під палючим сонцем, пекло воно мої зябра, а наді мною кружляла хижа птиця. Смерть була зовсім близько. А це добре дитя взяло мене в руки, привітно усміхнулося й відпустило в море — і я знову ожила.

— Я навчу її так добре плавати, пірнати, водити веселі морські танці, розповім їй дивовижні казки, — мовила морська свинка, — за те, що вона годує мене, через добро душі ділиться зі мною своєю їжею. Я б уже не раз загинула, якби не вона.

— А я, — озвалася горбоноса птиця, — розповім їй таку новину, якої ще ніхто не знає. Була я за синім морем і чула: припливуть сюди небачені кораблі, а на них люди дивні. Козаками звуться. Нікого вони не бояться і навіть морю старому дарів не приносять, як це роблять усі купці-мореплавці. Лише веслами січуть, море ними б’ють. І розгніване море вирішило покарати їх, потопити, а галери та судна розбити об скелі. Скарби їхні віддати нам, морським мешканцям, піскам та камінню. Ніхто ще цієї новини не знає. Лише дитині хочу розповісти, бо врятувала вона й мене: якийсь злодій перебив мені крило, лежала я на зелених хвилях, помирала, а вона витягла мене з моря, кров зупинила, зілля прикладала, поки рани не загоїлися. За це розповім їй велику таємницю…

— Мовчи! — зашуміло велике море. — Мовчи, не твоє це діло! Ніхто не сміє сперечатися з грізним морем!

Кинулися хвилі на берег. Перелякана рибка пірнула на морське дно, сховалася й морська свинка, а горбоноса птиця злетіла високо в небо. Та хвилі прокинулися надто пізно. Дівчина все чула, схопилася й кличе птицю:

— Повернися! Розкажи мені все, як є! Не потрібні мені перлини й корали, не потрібні веселі танці, лише скажи, звідки чекати тих небачених козаків, де мені рятувати їх від біди?

А море бушує, реве:

— Мовчи, дурне дитя! Не сперечайся з грізним морем! Важко воно карає!

Не послухалася дівчина моря, не злякалася кари. Лише настав вечір, а старенький батько почав розпалювати багаття, тихенько спустилася вона до моря, скочила в човен і попливла туди, де вирувала стихія. Хвилі ламали кораблі на друзки, викидали моряків за борт, блискавки грізно спалахували й били в судна. Дівчина, нічого не боячись, кидалася до тих, хто тонув, і одного за одним витягала їх на берег. Та врятованих ставало дедалі більше, а ще більше людей гинуло в морі. Дівчина не знала втоми, скинула зайвий одяг і з усіх сил помчала човном назустріч хвилям.

— Отямся, поки не пізно, не переч мені! — грізно гриміло море. — Залиш мою здобич — усе одно я її не віддам!

А дівчина не слухає, знову кидається у хвилі й плаче від того, що не може врятувати всіх. Розгнівалося синє море, хижо схопило своє дитя й сховало у своїх глибинах. Та змилосердилася прихильна доля: не прийняла смерть відважну дівчину. Сірим мартином випурхнула вона з моря і з гірким плачем закружляла над островом.

Старий і не знав, що сталося з його донькою. А коли врятовані козаки розповіли йому про це, він від горя одразу кинувся у розпалене багаття.

Загинули старий і його донька. Загинули, та не зовсім. І досі щоночі вогник блукає скелею, а сірі мартини розплодилися на острові в незліченній кількості. Літають над морем і плачуть-стогнуть, щойно відчують бурю, попереджають про неї моряків та нагадують про морського лелеку і його доньку, дівчину-мартина.