18. День 10

Люди іноді з’єднуються. Їм це необхідно. Адже тільки тоді, коли вони стають єдиним цілим — фізично й духовно, — настає та первозданна, свята гармонія. Люди — половинки. Вони не можуть довго залишатися нарізно. Тому час від часу підживлюють одне одного своєю енергією. У старості вони вже остаточно зливаються й стають одним цілим. Тоді й підживлення більше не потрібне.

Якщо заряджатися від неправильного джерела, рано чи пізно станеться замикання. А якщо від правильного — живлення триватиме до кінця днів.

Раніше я була впевнена, що Костя — моя половинка, моє джерело. Але останнім часом мене наче магнітом почало тягнути до зовсім іншої людини. Тягнуло нестерпно сильно. Мені хотілося сховатися від усього світу, і водночас хотілося бачити ті пронизливі сірі очі, які, здається, могли прочитати кожну мою думку…

На обід я не пішла: шматок у горло не ліз. Попросила Костю принести мені з кафе пару бутербродів. Послалася на лінь, відсутність апетиту й бажання позасмагати. Костя обожнював, коли я засмагала. Південне сонце дарувало рівномірну золотисту засмагу. На обід Костя пішов сам. Я залишилася на пляжі. Мені й справді не хотілося нікуди йти. Навіть купатися не тягнуло. Я ледве витягла себе з номера…

Побачила Аню з Віктором — вони йшли у бік кафе. Серце закалатало. Проти волі я почала думати, як він, що думає про мене? Чи та ситуація в альтанці хоч щось значить для цього чоловіка, якого я трохи боюсь, але дуже хочу побачити? Розлютилася сама на себе. Ще не вистачало закохатися. Сплеск почуттів, хвилинне запаморочення — не більше. Нічого серйозного. Треба просто викинути цю дурість із голови.

Я заплющила очі й спробувала розслабитися. Геть емоції. Лежатиму собі спокійно. Аби ще вдалося розслабити перенісся, а то залишиться біла смужка від зморшки між бровами… І нехай це буде моєю найбільшою проблемою зараз. Але доля вирішила інакше.

— Мала, — раптом почувся знайомий голос.

Я розплющила очі й так різко сіла, що в голові запаморочилося. Поруч навпочіпки сидів Віктор. Чорна футболка, шорти, злегка вологе темне волосся.

— Привіт. Давно тебе не бачила, — я намагалася не дивитися йому у вічі.

— Роботи було багато. А мозок відмовлявся працювати, — Віктор скривився.

— Чому? — розсіяно запитала я, знову відводячи погляд. Але він так і чіплявся за його темно-сірі очі, схожі на море перед бурею, за красиво окреслені губи… За легку щетину на обличчі. Дідько! Затягує, наче трясовина.

— Сама знаєш.

— Не знаю, — буркнула я.

— Припини, — Віктор провів пальцем по моїх губах.

— Що ти робиш? — я здригнулася. — Побачать.

— Не побачать. Ти красива.

— Навіщо ти прийшов? — тихо запитала я, наважившись зустрітися з ним поглядом.

— Скучив.

— А Ані що сказав? — ми майже перейшли на шепіт.

— Що телефон забув, а з роботи можуть телефонувати, — Віктор сів поруч на пісок і провів рукою по моєму плечу. — Твоя шкіра, мов шоколад… Ти неймовірно гарно засмагла. Ти взагалі неймовірна.

— Ми сьогодні побачимося? — не витримала я.

— Ні.

— Йди.

— Мала… Це все ускладнить. Я не романтик. Не звик бігати ночами на побачення й щотижня заводити нову коханку. Навіщо ці зустрічі, якщо ми все одно не будемо разом? Ти мені дуже подобаєшся. Просто хочу, щоб ти це знала. Але навіщо зайвий раз мучити себе, тебе? Попрощаємося зараз.

Я не могла говорити. Запах хвої п’янив, перед очима спалахнула недавня ніч. Очі наповнилися сльозами, губи зрадливо затремтіли.

— Тихо, дівчинко. Не треба.

— Ні, треба! — вибухнула я, дивлячись у вічі Віктора, емоційно сплескуючи руками. — Я дуже люблю Костю, ти взагалі це розумієш? В моєму житті все було нормально… і правильно. І тут ти! Ну навіщо?! Костя такий хороший, добрий, він мене кохає! Але ти… Я…

— Бувай, мила, — Вітя швидким рухом поцілував мене в губи й пішов.

Я залишилася сидіти на пляжі з прочиненим ротом. Потім різко схопилася й побігла у воду.

Заспокой мене, любе море! Ось кого я точно ніколи не зраджу.

Море піниться. Сонце пече. Людей майже немає. Повітря, мабуть, прогрілося градусів до сорока. Та й вода не набагато прохолодніша. Гаряча, як чай. Я вперше в житті запливла бозна-куди, далеко за буйки. Раніше мені ставало моторошно, коли я намагалася намацати ногою дно, а його не було. Я втрачала рівновагу й самовладання, починала панікувати. А тепер — хоч би що.

Пливла, пливла, пливла. З люттю розрізаючи руками й ногами хвилі. Хотілося залишити тут усе наболіле, усе, що накопичилося всередині. Чому ж так легко плисти проти течії?

Схаменулася, коли озирнулася довкола й не відразу зрозуміла, де, власне, берег. Ось тут стало страшно. Втома вже скувала тіло, а я запливла бозна-куди. Море тут було холодним і ворожим. Зовсім поруч хвилі розсік катер. Я злякалася MFW й щосили почала гребти назад, туди, де виднілися крихітні будиночки й люди, схожі на комах.

Білі мартини літали просто над головою. Тепер напав інший страх, що вони ось-ось почнуть мене дзьобати... Але птахи кружляли над водою зовсім з іншої причини. Вони шукали рибу. А може, їм теж було спекотно, як усім нам, і море дарувало їм прохолоду. Мартини кричали тривожно й сумно.