17. День 9

Я прокинулася о шостій ранку від крику мартинів. Зовсім здуріли — горлати так рано… Не виспалася й увесь день почувалася як вичавлений лимон. Валялася на пляжі, підставляючи спину сонцю. Та події минулої ночі не давали мені спокою. Вранці й удень Віктор до кафе не приходив. Аня мала спантеличений вигляд і пояснювала його відсутність черговою роботою. А в другій половині дня ми з Костею вибралися до Одеси. Окрім поїздки на дискотеку, ми так і не встигли нічого оглянути. Тоді побачили лише нічне узбережжя.

Одеса була спекотна і гарна. Така, якою я її пам’ятала з дитинства… Хоча ті мої перші спогади були доволі розмиті. Ми шукали затишку під акаціями і каштанами, гуляли центром і біля моря. Їли морозиво, купували багато води. Місто було гучне, живе, веселе. Я показувала Кості пам’ятки архітектури, розповідала факти про місто, які знала. Ми робили фото біля гарних місць. Надіслала батькам декілька. Навіть навідалися до подвір’я, де я жила в дитинстві. Правда, тут все змінилося… Ворота були зачинені на кодовий замок, тож пробратися на територію виявилося неможливим. Ми зазирнули до щілини у воротах. Я зробила кілька фотографій біля будинку — і ми поспішили на автобус, бо, здається, мав вирушати останній на сьогодні рейс до нашої турбази за містом.

Щоправда, я погано запам’ятала прогулянку й не дуже уважно придивлялася до того, що було довкола. Я хотіла відволіктися, але у голові все одно крутилися небажані думки. Костя, який знав мене як облуплену, раз у раз допитувався, що зі мною, чому я замислена. Я відмовчувалася. Потім списувала все на ностальгію. Зрештою він вирішив, що я просто не хочу їхати. Нехай так. Не хочу.

— Ніколи не можна так прив’язуватися до місця, де тобі добре, — сказав він. — Завжди важко їхати. Нічого, мила, ми ще сюди повернемося.

Після вечері за традицією пішли з Анею гуляти. Попри те, що мені було не надто комфортно дивитися їй у вічі після того, що сталося вночі, я вирішила забути про ту ситуацію… Я піддалася незрозумілому пориву. Тепер відповідатиму за це… Але більшого не буде. Все залишиться, як було. Тож краще нікому про це не знати.

У Ані в голові було лише одне. Щойно мені вдавалося перемкнутися на іншу тему, Аня знову повертала розмову до загадкових смертей. Вона вкотре почала переконувати мене, що директорка турбази Юліана вбила дівчину на ім’я Мілена.

— Слухай, ну чому саме вона? — втомлено запитала я.

Ми сиділи біля води на рушнику, я колупала пальцями пісок. Пили слабоалкогольні коктейлі, що купили в місцевому магазинчику.

— А ти пам’ятаєш, що Тамара розповідала? І що Борис про неї казав!

— Отож, він просто казав, був на нервах. А ми знаємо це зі слів малознайомої жінки. Це зіпсований телефон, —  відказала я.

— Ну якщо не вона, то точно цей загадковий Ігор, який пише їй листи.

— Ти так просто взяла й приписала людині вбивство…

— Та зовсім не просто. Але повір моїй інтуїції: тут явно замішаний хтось із тих, хто є на фотографіях.

— Правильно. А чому тоді ти не розглядаєш кандидатуру Бориса? — глянула я на Аню.

— Бориса… — задумливо протягнула вона.

— Ну так. Чому він не підходить на роль убивці? — я вже сама втягнулася в цю гру. — Що ми про нього знаємо? Окрім того, що він охоронець турбази, майже нічого. Хіба що те, що він кохав убиту Мілену. Хоча… хто сказав, що він узагалі її кохав? Може, він мав мотиви, щоб бути з нею разом — і все?

Аня відкинула волосся назад і з підозрою подивилася на мене:

— Якось у тебе все складно виходить.

— А як може бути інакше? Ми не детективи й не слідчі. У нас немає нічого, крім того, що ми бачимо власними очима та чуємо власними вухами. А цього явно недостатньо. Запитань у нас безліч, а відповідей — жодної.

— І все-таки послухай мене, — Аня відпила свій напій і втупилася в мої очі: — Я майже впевнена, що все крутиться навколо тих, хто живе на тій турбазі… Інших людей тут бути не повинно.

— Це вкотре підтверджує, що ми правильно зробили, перебравшись на іншу базу, — кивнула я.

І на сьогодні тему було закрито.