16. Ніч 9

Немає нічого гіршого і нічого кращого, ніж блукати морським узбережжям на самоті. Світить повний місяць, розливаючи п’янке сяйво по золотій доріжці на воді. Повітря насичене сіллю, теплі хвилі пестять ступні… Костя спить, а я втекла до води. Дивно, але зараз мені чомусь зовсім не хочеться бути з ним. Я шукаю натхнення і свободи. Здавалося б, ось вона, свобода! Я ненадовго вирвалася на самотність. Та туга все одно накриває з головою.

Переді мною море — найбільша з усіх стихій. Коли я у воді рано-вранці, а навколо нікого, то відчуваю таку свободу, що ніщо з нею не зрівняється. Я пливу — і сповнююся силою, свіжістю, саме свіжістю! Воно, як і місяць, як і сонце, теж уміє насичувати мене енергією. Я пливу й шепочу: «Море — моя стихія. Море — це я…» Я почуваюся навіть не рибою, не русалкою… Зливаючись із ним, я перетворююся на одну з мільйонів його хвиль. Це неймовірно!

Стою по коліна у воді й раптом згадую сьогоднішні роздуми. І тут у свідомість вривається одна безглузда думка. Настільки безглузда, що я ледь не втрачаю рівновагу. Якби я вирішила це зробити, то зробила би в морі. Просто зайшла б у воду — і воно прийняло би мене, я в цьому впевнена.

Але цього ніколи не буде. Я люблю життя. І мені не бракує уваги.

Зараз уже пізній вечір. Повний місяць. Штормить. Недарма весь день було так душно. Кольори згущуються. Знаходяться ненормальні люди, які мало не дайвінгом займаються. У таку погоду… П’яні. Щоправда, таких небагато. Я стою у воді, пісок засмоктує пальці ніг. А море кличе, заманює. Не можу звідси піти — і все. Стихія вкрала мою душу. І якщо вдень я почуваюся її володаркою, частинкою моря, то вночі… Вночі воно володіє мною, моїм розумом. Не знаю, чи відчувають інші такий самий зв’язок із морем. Чи їх так тягне сюди, де б вони не були… Може, невипадково мій знак Зодіаку — Риби?

Кожна хвиля живе своїм життям, кожна дихає по-своєму, і кожна має власний голос, співає свою пісню. Море кричить, бушує, обурюється, б’є важкими язиками піни об пісок, ніби хоче змити весь пляж разом із людьми. Людиськами… Та що вони розуміють у величі моря! Їм би схилитися перед ним, відчути його силу, злякатися її. А вони, мов мурахи, лізуть, лізуть просто в самісінький епіцентр, у найвищі хвилі… Яке приниження, який сором… Замість шани — жодного страху, безглузда відвага, показна сміливість! І море починає бити ще сильніше. Дістає моє коліно, хоча я відступила і тепер стою на самому березі.

Ніхто не тоне… Люди сміються, виходять із води й співають нетверезі пісні на березі… І море заспокоюється. Втомлюється від власного безсилля перед людьми. Хвилі вже не так люто б’ються, стихає шумна пісня…

Місяць із ідеально круглого стає таким, ніби хтось відкусив від нього шматок. Хмари… І я збираюся йти. Бо стихія кличе мене, і ще трохи — і я не витримаю, піддамся. Сьогодні всі мої емоції пішли в море. Сьогодні я не просто любила його й відчувала кожен його подих. Сьогодні я його… не те щоб боялася. Просто сповна відчула його владу. Владу нічного моря.

А місяць! Чого тільки вартий цей король! Повня. Я кидаю погляд на небо — від місячного диска ніби відкусили шматок. Спершу думаю, що це хмари. Ага! Темна тінь поволі насувається на Місяць. Затемнення… Яка краса! Золоте сяйво поступово тьмяніє, темна тінь поглинає дедалі більшу частину диска. А коли місяць опиняється в її полоні, то стає темним, мідно-помаранчевим. Повне затемнення…

Люди повисипали на вулицю. Всі дивляться на небо. А мій Костя спить.

І якесь дивне відчуття незавершеності. Ніби я не зробила чогось важливого, що мала зробити… Йду повільно, занурюючи ноги у теплі хвилі, нічним узбережжям. Через шторм берег сильно розмило. І чомусь ніхто не трапляється назустріч… Куди всі зникли? І раптом попереду знайоме обличчя… Воно швидко промайнуло повз мене. Я обертаюся. Привиділося? Тепер уже не зрозумієш. Темно. Зупиняюся. Вдивляюся. Він повертається.

— Привіт, — це Віктор. Стоїть навпроти, височіє темним силуетом.

Як і я, він сам гуляє узбережжям.

— Привіт, —відповідаю чомусь захриплим голосом.

— Затемненням милуєшся? — усміхається він.

— Це збіг, — знизую плечима. — Просто гуляла.

— Любиш самотність? — він теж хрипить. Менше треба курити…

— Не знаю, — вимовляю я й відчуваю себе по-дурному.

Ми неквапливо йдемо берегом у бік нашої бази. Якесь божевілля. Напевно, збоку ми дивно виглядаємо разом. От зараз Аня чи Костя побачать нас… Що подумають? Що це за нічні прогулянки узбережжям? Випадково торкаємося руками. Удаю, що нічого такого, але насправді від цього випадкового дотику мене пробирає до кісток.

Тим часом доходимо до знайомого пляжу. Люди поступово розходяться. Уже пізно. Напевно, час перевалив за північ.

— Посидимо? — пропонує Віктор, киваючи на альтанку, сховану під широкими кронами диких сріблястих маслин.

— Давай, — сама не знаю навіщо погоджуюся я.

Сідаємо на лавку в альтанці. Мовчимо. Запашні дерева відрізають нас від навколишнього світу. Зовсім поруч шумить неспокійне море. Цвіркуни не вмовкають. Навколо — ані душі. До альтанки ледь долинає рідке світло ліхтарів. Я бачу обриси Вікторового обличчя, і всередині мене раптом щось неприємне стає грудкою десь між ребрами. Мені соромно перед Костею, перед собою і перед Віктором теж. За те, як шалено калатає серце. Мені здається, у цій тиші він чує кожен його удар. Я не бачу, чи чоловік на мене дивиться, але липкий сором огортає мене. Жар приливає до щік. І раптом стає страшно. Я ж зовсім його не знаю. Ідіотка.

— Я, мабуть, піду, — вичавлюю з себе, сіпаюсь. — Уже пізно.