15. День 8

Коли я навчалася у старших класах, то близько дружила з однією хорошою дівчиною, з якою познайомилася колись у літньому таборі, — Елеонорою, Елею. Одного разу, коли Еля була в одинадцятому класі, в її житті все перевернулося з ніг на голову. Урочиста лінійка з нагоди закінчення школи закінчилася трагедією: один із випускників через нещасливе кохання обрав самостійно перервати життя.

Тоді я зовсім не розуміла, як можна було так вчинити, і досі не знаю, що могло підштовхнути його до такого кроку, хоча відтоді минуло достатньо років. Мені здавалося, що це страшна несправедливість щодо всіх, хто був поруч. Святковий і такий важливий день наприкінці травня раптом перетворився на трагедію. Я навіть не могла уявити, який шок пережили ті підлітки, яка лавина емоцій на них обрушилася, коли вони саме збиралися зробити перший крок у доросле життя. Не такою подією вони хотіли його розпочати, не біля труни провести свій випускний. Цей вчинок не міг не позначитися на психіці дітей...

Після похорону Еля стала замкнутою, відстороненою. Вона постійно страждала й у чомусь звинувачувала себе, людей, життя. Зрештою зізналася мені, що хоче до нього. До друга-небіжчика. На той світ. Вона зовсім заплуталася в собі та власних почуттях, почала скаржитися на брак уваги. А я не могла переконати її, що життя прекрасне, що вона ще така молода і попереду на неї чекає стільки цікавого та дивовижного. Згодом її стан настільки погіршився, що рідним довелося рятувати її життя. Пізніше Еля зізналася мені, що таким чином хотіла привернути увагу рідних і близьких — ту дорогоцінну увагу, якої їй так не вистачало.

Іноді, читаючи кримінальну хроніку, я згадую той випадок. І щоразу думаю про те, скільки болю та розпачу може залишитися після такого рішення. Страждає не лише той, хто йде з життя, а й усі, хто його любив, знав, був поруч. Як це може повпливати на інших. Можливо, людина в той момент просто не бачить виходу, не здатна оцінити наслідки свого вчинку. Мені важко це зрозуміти, але, мабуть, ще важче уявити, що відбувається в душі того, хто доходить до такого відчаю.

Я й досі вважаю, що в житті бувають моменти, коли людині потрібна не осудлива розмова, а допомога. Потрібно, щоб хтось залишився поруч, навіть якщо сама людина вже не вірить, що їй можуть допомогти. Можливо, справжня сила якраз і полягає в тому, щоб дозволити собі попросити про цю допомогу й пережити найважчий момент. Я не знаю, чи маю право судити тих, хто опинився на межі. Знаю лише, що життя, яким би складним воно не було, іноді здатне дуже несподівано змінитися.

Але про що це я? Ах, так. Заради цікавості я купила місцеву газету й прочитала про події, які сталися на нашій колишній базі відпочинку. Слідчі розглядали різні версії, зокрема й таку: Мілена могла просто чимось отруїтися, а Олег не потонув випадково, а сам пішов під воду, добровільно. Хтозна, можливо, і ця версія має право на існування. Може, хлопець теж хотів привернути чиюсь дорогоцінну увагу…

Так, захопившись цілою купою невеселих думок, я й не помітила, як знову опинилася на тому пляжі, де сталася ця сумна подія. Костя засмагав і трошки задрімав, а я вирішила пройтися берегом і заодно зателефонувати батькові. З мамою ми давно не були близькі, а тато, хоч і був зайнятою людиною, завжди знаходив для мене хвилину, годину, а якщо треба — й цілий день. Ось і зараз своїм дзвінком я відірвала його від наради.

— Привіт, Сашенько, — почула я рідний м’який голос батька. — Радий тебе чути. Як ви там?

— Усе добре, татусю, — вкотре збрехала я. — Море тепле, як парне молоко, дуже спекотно, але повітря чудове. Наступного разу обов’язково поїдеш із нами! Розкажи, як у вас справи? Ти на роботі?

— Так, люба, у мене саме нарада, тож часу обмаль, — навіть крізь слухавку я чула, наскільки втомлено звучав його голос. — У нас усе добре. Мама з тіткою Вірою та собаками поїхали на Вірину дачу, тож я теж, можна сказати, відпочиваю.

Тато тихо розсміявся, і я усміхнулася, уявивши, яка тиша запанувала в квартирі після маминого від’їзду. І як потрібен йому цей спокій у спекотні робочі будні.

— Відпочивай, поки є можливість, і домовся про відпустку. Тобі не можна так багато працювати. Бережи себе. Цілую.

— Телефонуй мені частіше, золото, — попрощався тато й завершив розмову.

Нарешті вітерець! Він трохи розганяв спеку, якою сонце, здавалося, хотіло випалити все навколо, хоча був ще ранок. Що ж буде вдень? Я озирнулася. Люди поховалися під різнокольоровими парасолями, і вся піщана коса стала схожою на казкове королівство з крихітних барвистих будиночків. Якщо хтось заходив у воду, то залишався там надовго: вона була теплою, майже гарячою, але порівняно з повітрям неабияк освіжала. Діти в яскравих панамках і кепках будували на березі піщані замки й починали плакати, коли раптова сильна хвиля змивала їхню працю, не залишаючи й сліду. Довкола стояв звичний пляжний гамір, над морем пролітали мартини, видивляючись у воді здобич.

Зовсім поруч, за пляжем, стояв будинок-офіс директорки бази Юліани. Його білі стіни здавалися вигорілими на сонці. Я подумала, що, мабуть, чудово працювати так близько до моря. І саме цієї миті помітила знайомий силует. Із дверей офісу вийшов Віктор. Так, без сумніву, це був він. Чорна футболка, джинси, чорна кепка. Віктор тримав у руках білий конверт. Сховати його було нікуди, тож він попрямував до виходу з бази, так і несучи конверт у руці.

Цікаво, що за конверт? Невже просто забрав гроші за невдалу путівку? Але чому в конверті? Ні, щось тут не так.

Замислена, я попленталася назад до Кості. Він, мабуть, уже помітив, що мене немає. Віктор і Юліана… Який між ними зв’язок? І що в тому конверті, який так схожий на той, де зазвичай носять гроші? А що, як… Ні. Цього просто не може бути. Я машинально відмахнулася від безглуздої думки, яка майнула в голові. Але сумніви дедалі сильніше тиснули на мене.