13.День 7

Зранку ми з Костею у радісному передчутті завершення наших злощасних пригод перебралися на іншу турбазу. Її оптимістична назва «Сонячний промінь» наче не віщувала нічого лихого. Хотілося бодай решту відпочинку провести нормально. Готель тут був простіший, умови скромніші, зате й грошей із нас узяли в рази менше.

Справжнім сюрпризом стало те, що Віктор і Аня теж переїхали. Іронія долі: наші номери, які дивом виявилися вільними в самісінький розпал сезону, знову опинилися поруч.

Татові я навіть не розповідала про всі ці пригоди, бо він би точно змусив мене повернутися, а Кості було б непереливки за те, що відмовився від його допомоги і сам організував ось такий відпочинок… Якщо справа стосувалася мене і моєї безпеки, тато був беззаперечно жорстким. Я би не довела, що Костя не причетний до випадків на турбазі, бо ж він взяв відповідальність на себе… І взагалі, хтозна, чи це не трагічні випадковості.

Найприємнішим, як на мене, було те, що їжа в «Сонячному промені» була набагато смачніша. Замість їдальні тут працювало затишне кафе, в меню був чудовий вибір, а готували, треба визнати, прекрасно.

— Ти фотографію повернула? — скориставшись нагодою, запитала я в Ані під час ранкової прогулянки після сніданку.

— Повернула. Сьогодні вночі, — відповіла вона. — Зате знайшла дещо значно цікавіше!

Я ледве стрималася, щоб не стукнути її. Мабуть, недарма до білявок часом ставляться упереджено. Аня саме зараз була живим утіленням легковажності й безтурботності.

— Що цього разу? — простогнала я.

— Я тобі зараз скину…

На телефон прийшла трохи засвічена спалахом фотографія аркуша, списаного рівним, красивим почерком.

— Що це?

— А ти прочитай — і все зрозумієш.

«Дорога моя, люба Юленько!

Я зовсім не романтик, пробач, і не вмію писати листів… Але ти так зайнята, що зараз це єдиний спосіб із тобою поговорити. Ти досі з ним. А я все ще кохаю тебе і чекаю. І чекатиму стільки, скільки буде потрібно.

Я дуже за тобою сумую. Заходь до мене хоча б іноді…

Ігор».

— Тепер зрозуміло, хто наш убивця? — захоплено запитала Аня, коли я закрила фото і сховала телефон до сумочки.

— Ні, якщо чесно.

— Ну як?! — вигукнула вона. — Ігор, бармен!

— І де тут логіка? Навіщо йому вбивати дівчину? І взагалі, зачекай… Чому саме бармен? Хіба у світі є лише один Ігор?

— Один чи не один, а на базі точно один! Навіщо… А от цього я поки не знаю, — задумливо протягнула Аня.

— Якось забагато чоловіків навколо Юліани на одній базі, — пробурмотіла я.

День промайнув непомітно. Віктор працював у своєму номері. Ми з Костею й Анею засмагали, намагаючись не думати про сумні події останніх днів. Принаймні ми з Костею намагалися. Що ж коїлося у білявій голові Ані, я не уявляла. Але ввечері вона знову запросила мене прогулятися узбережжям і чітко дала зрозуміти, що її цікавить лише одне: хто вбивця?

Над морем уже опускалися сутінки, а над спокійною дзеркальною поверхнею розтікалися бузкові хмари. Баклани ходили берегом і щось видзьобували з піску. Ідилію порушувало невтомне Аніне базікання — цього разу не про вбивства, а про все на світі. Я вже хотіла звернути до бази й утекти до готелю, під бік до Кості, де було спокійно і тепло, але раптом Аня замовкла й штовхнула мене ліктем.

Я здивовано глянула на неї. Вона перехопила мій погляд і кивнула вперед. Там я помітила знайому постать — Юліану. Дівчина неквапливо йшла вздовж хвиль, однією рукою притримуючи поділ довгої легкої білої спідниці. В іншій несла пару білих босоніжок. Крізь шум моря до нас долинула мелодія: Юліана дістала з крихітної сумочки, що висіла на плечі, мобільний телефон.

Аня одразу скоротила відстань між нами та дівчиною, схопивши мене за руку й пришвидшивши крок. Ми почули уривки розмови.

— Так, Антоніно Георгіївно, — говорила Юліана в слухавку. — Пробачте… Я не знала… Я зробила для вашого сина все, що могла… Пробачте… Ні, я не зможу приїхати на похорон… Чому? Бо…

Тут просто над вухом бабахнула музика з пляжного кафе. Пронизливі голоси співачок заглушили все навколо, і ми не почули кінця її фрази. Я смикнула Аню за руку, і ми попрямували назад до нашої бази.

— Вона розмовляла з матір’ю Олега, — розгублено сказала Аня. Я не стала заперечувати. — Але чому?.. Чому вона не поїде на похорон?! Він же був її нареченим…

— Може, тому, що їй важко його бачити… неживим, — припустила я й сіла на лавку перед готелем. Згорбилася, поставила лікті на коліна, долонями підтримувала підборіддя.

— Або тому, що вона сама вбивця! — знову завела свою стару пісню Аня.

Вона не сіла поруч, а залишилася стояти переді мною, пригладжуючи волосся й абсолютно легковажно міркуючи про таку страшну річ, як смерть.

— Знову ти за своє, — скривилася я.

— От побачиш: наймиліші, найчистіші й найкрасивіші зазвичай і виявляються злочинцями…

— У книжках, — парирувала я. — І в серіалах.

Аня надула губи, і на цьому нашу суперечку було закінчено. Ми розійшлися по номерах до чоловіків, які вже, мабуть, чекали на нас. Щоправда, чи чекав на Аню Віктор, я не знала.