11. День 6

Аня забігла до свого номера, схопила пакет із фотографіями, і ми спустилися до нашої знайомої Тамари.

Жінка відчинила нам майже одразу. Її доньок у номері не було. Вона охоче запросила нас, пригостила м'ятним морозивом і уважно вислухала Аню. Та розповіла, що в неї випадково опинилася одна фотографія й вона хоче дізнатися, чи не знає Тамара людей, зображених на ній.

Коли жінка побачила фотографію, де Юліана була в обіймах із брюнетом, вона аж ахнула:

— Господи!

— Що таке? Ви його знаєте? — одразу накинулася на неї Аня.

— Та це ж Олег! Коханець Юліани!

— Коханець? Ви нічого не плутаєте? — запитала я.

— А як тут переплутаєш! Дивіться, який красень! Він тут жив, на нашій базі, разом із Юліаною. У неї ж окремий будинок біля адміністрації…

— Дякую, — задумливо промовила Аня й почала збиратися. — Це корисна інформація…

— Зачекайте! — тихо покликала її Тамара. — Та це ж він сьогодні потонув!

— Як?! — скрикнула Аня.

— Отак! — сплеснула руками жінка. — Я якраз на пляжі була. Дівчатка мої на екскурсію поїхали, а я залишилася позасмагати. Куди мені вже ноги збивати по горах та долинах? Мені б відпочити… І в один прекрасний, хоча, мабуть, не дуже, момент якась жінка в морі так закричала, що, здавалося, не тільки вся наша база, а вся Одещина її почула! Вона на труп натрапила.

— Який жах, — у розпачі промовила я, прокручуючи почуте в голові. — Що вона пережила, навіть уявити неможливо!

— Так, — невесело погодилася Тамара. — І що тепер робити? Люди додому тікають, валізи пакують. А гроші, кажуть, не повертають…

— Якщо не боїтеся, залишайтеся, — підбадьорила її Аня. — Чоловік сам потонув, ніхто його не вбивав. Та й із тією жінкою ще нічого не зрозуміло. Може, теж воля випадку, наприклад, від хвороби померла. Ми ж нічого не знаємо. Дай Боже, надалі все владнається.

Я подумки подякувала Анні за таке нечуване для неї мудре ставлення до ситуації. Хоча сумніваюся, що після другої смерті знайдеться багато охочих продовжувати такий неспокійний відпочинок на цій базі.

Ми поспішили повернутися до номера. Біля дверей зіткнулися з Віктором.

— Де ви весь час ходите? — спалахнув він, пропікаючи Аню сірими очима.

— Зайчику, ходімо всередину, вип'ємо, і я тобі все розповім, — проворкотіла Аня, притулившись до нього.

— А Костя де? — здивувалася я.

Де подівся Костя, ніхто не знав. Він відійшов від Віктора, коли вони поверталися з магазину. Але, коли я його набрала, пообіцяв повернутися за десять хвилин.

У номері Вітя розлив по склянках, які виконували роль імпровізованих келихів, вино, куплене на виноробні. Червоне, ароматне, солодке, як я люблю… Розламав шоколад на шматочки, помив і нарізав фрукти. Ми напівлежали хто в кріслі, хто на дивані. Втома давалася взнаки, але події, що відбувалися на базі, були одна дивніша за іншу, і тривога не дозволяла розслабитися. Не про такий відпочинок мріють люди, які вибираються до моря…

— Де ти був? — запитала я Костю, коли він повернувся.

— У Юліани, директорки. Після сьогоднішнього все без проблем вирішується. Гроші повертають. Не всі, щоправда, а лише за ті дні, якими ми, так би мовити, не скористалися.

— Ви що, їдете? — поперхнулася вином Аня.

— А тобі сильно приємно тут залишатися? — поцікавилася я, притуливши прохолодну склянку до гудучого чола. — Увесь відпочинок зіпсований.

— Та залишайтеся, чого ви…

— Ні, — твердо заперечив Костя. — Я вже забрав гроші. Завтра вранці виїжджаємо.

— І куди ж ми тепер? Додому? — засмутилася я.

У грудях щось неприємно заворушилось. Було дещо прикро, що Костя навіть не запитав моєї думки, перш ніж піти до директорки. Він все вирішив за мене. Хоча з іншого боку, мабуть, це було розумне і відповідальне рішення…

— Чому додому? Буквально за десять хвилин ходьби звідси є чудова база відпочинку. Я вже сходив, домовився й оплатив, — Костя поцілував мене в скроню.

— Коли ти встиг? — мені аж дихання забракло від несподіванки. Він ще й інше місце забронював…

— Переїзд — це, звісно, добре. Але все-таки повернімося до наших баранів, — подав голос Віктор. — Про що ти хотіла мені розповісти, люба?

Аня зніяковіла, але все ж вирішила розповісти про свої витівки. Не можу сказати, що Віктору це сподобалося. Особливо те, що вона таємно побувала в кабінеті директорки турбази. На його зазвичай непроникному обличчі зараз можна було прочитати все, що він про це думає. Але Аня продовжувала розповідати, ніби не помічала, що його сірі очі звузилися, а щелепа стиснулася так, що жовна заходили, й навіть виклала свою нову версію.

Дружили четверо: Юліана, Борис, Мілена та Олег. Борис із Міленою були чудовою парою, а от Юліана явно цікавилася не Олегом. І ось тут виникав парадокс. Олег — високий, статний красень, схожий на футболіста Кріштіану Роналду, а Борис — звичайний чоловік, нічого видатного. Це все за словами Ані, звісно, я не втручалася зі своєю оцінкою. І серед них Юліана віддає перевагу другому? Поки що тут не все зрозуміло. Можливо, серденьку не накажеш, а можливо, все взагалі не так, як здається. Але якщо виходити з цього, головною підозрюваною стає директорка турбази Юліана Горобець. Щоправда, повірити в те, що ця гарна тендітна дівчина і є вбивцею, було складно…