10. День 6

Екскурсія, якій ми присвятили наступний день, виявилася шалено цікавою й захопливою, а місця, які ми побачили, — неймовірно красивими. Щоправда, таке проведення часу було ще й добряче виснажливим, особливо коли температура за вікном трималася на позначці тридцять плюс.

Спочатку наша невелика група автобусом доїхала до одного з наймальовничіших куточків Одещини, які мені доводилось бачити. Навколо простягалися степові простори, очерети, прибережні зарості й широкі водні плеса. Ми зупинялися біля лиману, гуляли дерев'яними настилами, слухали розповідь екскурсовода про місцеву природу, а потім вирушили далі, до узбережжя Чорного моря.

Після кількох годин дороги нам нарешті дозволили трохи відпочити. Автобус зупинився біля невеликого дикого пляжу, де вода виявилася на диво прохолодною. Ті, хто передбачливо приїхав у купальниках, одразу скористалися можливістю скупатися. У таку спеку це було справжнім порятунком. Але, на жаль, мене не було серед цих щасливчиків… Як і моїх друзів.

Потім почалася найважча частина екскурсії. Принаймні для мене. Ми вирушили стежкою вздовж високого морського урвища, а наша екскурсовод, судячи з того, з якою швидкістю вона крокувала, у минулому, мабуть, була чемпіонкою з ходьби. Група рухалася за нею вузькою стежкою над узбережжям. Ноги втомилися раніше, ніж ми встигли зробити пару десятків фотографій. Після спеки й довгої дороги підйоми давалися особливо важко, а коли стежка наближалася до краю урвища, я мимоволі сповільнювала крок.

Я починала панікувати щоразу, коли на вузькій ділянці нам назустріч ішла інша група. Доводилося притискатися до схилу й чекати, поки люди пройдуть. Випробування береговими стежками виявилося для мене значно складнішим, ніж я очікувала. Зате Аня нічого не боялася, бадьоро крокувала поруч з екскурсоводом і ніби навіть уважно слухала її розповідь. Ця дівчина дивувала мене все більше і більше… Сьогодні Віктор був з нами, йшов поруч з дівчиною, але не ставив гіду сотні питань, як Аня. Слухав, дивився, і, здається, теж не втомився, як я…

Сонце добряче припікало голови, попри те, що всі були в капелюхах, кепках, панамах. Без них тут просто неможливо було перебувати. Але в кепці мені теж було спекотно, час від часу я стягувала її з голови, аби протерти серветкою мокрий від поту лоб.

Слава Богу, ми зупинялися кожні п'ятнадцять-двадцять хвилин, щоб перепочити, попити води й трохи охолонути. Найбільше мені сподобалися місця, де стежка виходила просто до води: невеликі затишні бухточки, порослі очеретом затоки, кам'янисті береги й прозора вода, у якій подекуди можна було розгледіти зграйки мальків. Дика природа, як вона є… Матиму спогадів на рік вперед! Я щасливо усміхалася, робила фото і на певний час забувала про втому і натерті ноги.

В одному місці екскурсовод показала нам невелику печеру на березі. Усередині було прохолодно, і після кількох годин під палючим сонцем цей клаптик тіні здавався справжнім подарунком. Я залізла туди чи не першою й кілька хвилин просто стояла, насолоджуючись прохолодою і тінню.

— Сашко, ти там що, вирішила залишитися? — почувся голос Кості.

— Ще хвилинку! — гукнула я. — Тут прекрасно! Йдіть без мене, я таки, мабуть, залишаюсь…

Аня розсміялася, а екскурсовод поквапила нас йти далі. Я неохоче вилізла назовні й знову приєдналася до групи.

Пейзажі навколо, звичайно, відкривалися неймовірні. Подекуди берег вкривали кущі та невисокі дерева, а далі простягалася майже безмежна блакить моря. Вода змінювала колір залежно від сонця й хмар. Після міської метушні все це здавалося якимось нереальним. Хотілося просто сидіти й дивитися вдалину.

Не знаю, скільки годин ми витратили на цю прогулянку, але коли екскурсовод нарешті оголосила, що повертаємося до автобуса, я мало не заплескала в долоні. Ноги вже відмовлялися мене слухатися. Попри всі чудові враження, тіло мало фізичні обмеження і виявилось не надто готовим стільки ходити в спеку… Екскурсія залишила по собі купу яскравих емоцій, але я зробила висновок: до такого відпочинку треба хоча б трохи готуватися фізично.

Відновити сили нам допомогла ще одна зупинка, цього разу на невеликій виноробні, де нам запропонували дегустацію місцевих вин. Після неї дорога назад була напрочуд тихою. Усі, відкинувши спинки крісел, дрімали, втомлені довгою прогулянкою й трохи розімлілі від вина.

Коли автобус припаркувався біля воріт нашої турбази, ми одразу помітили незвичайне пожвавлення. Люди бігали, кричали, метушилися. Більшість із них була з валізами. Саме в цей момент до території під’їхала машина швидкої допомоги. У мене похололо всередині.

— Та що ж це таке? — пробурмотіла я, хапаючи Костю за руку й намагаючись відігнати від себе найстрашніші припущення.

Пронизлива сирена сповістила, що слідом за швидкою приїхала й поліція.

На пляжі теж зібрався натовп: відпочивальники, працівники бази, поліцейські. Ми підійшли ближче саме в той момент, коли нерухоме тіло, накрите простирадлом, переносили до машини швидкої.

— Що сталося? — Вітя підійшов до жінки середнього віку, яка стояла трохи осторонь від натовпу, тримаючись за серце.

— Чоловік потонув, — тихо сказала вона, кивнувши в бік машини швидкої, яка вже виїжджала з території бази.

Я стиснула руку Кості міцніше. Ноги підкосилися від страху. Люди метушливо розходилися, звідусіль долинали перелякані вигуки й уривчасті репліки.