9. День 5

Вранці після сніданку Аня потягла мене на Зелену алею. Хлопці вирушили на пляж, а ми сіли на лавку під соснами. Аня підсунулася ближче й тихо заговорила мені на вухо:

— Слухай, Сашко, я сьогодні вночі дещо знайшла.

Я слухняно зазирнула в чорний пакет, з яким невідомо навіщо Аня тягалася на сніданок. Усередині лежав паперовий конверт із фотосалону і два ключі на дармовисі.

— Це що таке? — здивувалася я.

— Коротше, ці фотки й ключі я вночі поцупила з кабінету Юліани, — змовницьки пошепки повідомила Аня, забираючи в мене пакет.

— Що?!

— Тихо! — прошипіла вона, озираючись довкола.

— Але як? — мою щелепу можна було віддирати від землі. — І навіщо?

— Як навіщо? Щоб краще розібратися в тому, що тут відбувається! Вона вікно у свою директорську не зачинила. Я переконалася, що поблизу нікого немає, і тихенько залізла. Та вони просто на столі лежали! Я схопила все й вискочила назад.

— Ти що, з глузду з'їхала? Це ж кримінал! — Я не могла повірити, що Аня отак запросто поцупила речі директорки бази.

— Та який ще кримінал? — відмахнулася вона. — Як узяла, так і поверну. Вважай, позичила.

— Тебе могли спіймати. Ти це розумієш?

— Хто б мене спіймав? Третя година ночі! Охоронця поблизу не було. Камер там я не бачила.

— Але навіщо тобі ці ключі й фотографії?

— Ключі — про всяк випадок. Сподіваюся, вони від її кабінету. Сьогодні зроблю дублікат і все поверну. Хтозна, що може знадобитися…

— Яке ще «знадобитися»?! Нащо?! Слухай, мене в цю історію не втягуй. Я приїхала відпочивати, а не в детектива гратися... Якщо тобі так цікаво, сама цим і займайся.

— Ну й не треба, — надулася Аня. — Але ти хоча б фотографії спочатку подивися! Ходімо до нас?

Цікавість перемогла здоровий глузд, і я попленталася за Анною до їхнього номера. Ліжко було акуратно застелене, на тумбочці стояли чисті склянки, на столику лежали кілька жіночих журналів і стояв блискучий дорогий ноутбук. На ліжку валявся планшет у рожевому чохлі.

Я витягла з пакета фотографії. Помітила, що мої пальці дещо тремтять. На трьох із них була Юліана, директорка бази відпочинку, в обіймах із красивим темноволосим чоловіком. На четвертій невідомий фотограф зафіксував Бориса саме в ту мить, коли він побачив цю сцену. На п'ятій Борис обіймав покійну Мілену, а на останній усі четверо весело усміхалися, стоячи з келихами шампанського на яхті.

— Я ж казала: тобі сподобається, — підморгнула мені Аня.

А мені не сподобалося. Мені взагалі складно було описати свої відчуття, коли дивишся на чужі фотографії. Ще й украдені... Нехай і не тобою. У такому випадку цікавість чомусь витісняється соромом.

— Фото і фото, — відповіла я, акуратно вкладаючи їх назад у конверт.

— Як це «фото і фото»? — обурилася Аня. — Вони ж підтверджують наші здогадки щодо вбивства!

Саме в цей момент мій погляд наткнувся на прозорий пеньюар, що валявся на підлозі біля ліжка, і настрій чомусь зовсім зіпсувався.

— Ань, здається, я вже пояснила, як до цього ставлюся. І взагалі, ти б повернула фотографії та ключі на місце.

— Гаразд, потім поговоримо, — протягнула Аня, замислившись про щось своє. Вона зібрала все в пакет і ретельно сховала на дно валізи.

— Щоб Вітька не знайшов, — пояснила вона. — А то голову відкрутить.

І правильно зробить. Я б теж відкрутила. Моя нетерпимість до людей і роздратування через людську дурість були ще одним чинником, чому в мене майже не було друзів.

Вітя з Костею грали у пляжний футбол. Ми з Анею трохи позасмагали, а потім перебралися до альтанки, де панувала приємна тінь і, на наше здивування, не було жодної людини. Влаштувалися на лавках і спостерігали, як хлопці разом з іншими чоловіками ганяють м’яча по піску. Аня нарешті перестала дошкуляти мені своїми детективними версіями розкриття вбивства дівчини, і я змогла розслабитися. Здається, навіть задрімала, прихилившись до плетеної стінки альтанки.

Прокинулася від того, що Костя гладив мене по голові. Уже сутеніло, починали дзижчати комарі.

— Слухай, а ми ж так і не купили засіб від комарів, — пробурмотіла я, потягуючись. — Треба сьогодні обов'язково купити.

— Купимо, люба, — Костя поцілував мене. — А зараз ходімо вечеряти, сонько. Ще встигнемо.

Після вечері ми домовилися прогулятися, але перед цим Костя пішов до магазину по засіб від комарів. А я вирішила поки почитати книжку, куплену перед поїздкою. Та щойно я зручно вмостилася з нею в кріслі, як у двері постукали. Гроші забув чи що? Я здивувалася й пішла відчиняти.

Але за дверима стояв не Костя, а Віктор. Високий, засмаглий майже до чорноти, лише в джинсах. Футболку він перекинув через голе плече. Я мимоволі затримала погляд на його торсі. Бляха муха, він що, до зали ходить? Чи законно мати такий прес?

— Привіт, — привітався він.

— Привіт, — я мимоволі кліпнула й поспішно перевела погляд на його очі.