8.Борис

Він із самого дитинства жив у бідності. Не знав, що таке дорогі іграшки, не знав, що таке гарний одяг. Але свого становища хлопчик не усвідомлював, доки не пішов до школи. Бо там у всіх були красиві нові чохли для ручок із чудовою назвою «пенали», а ручки — різнокольорові, не те що в нього: одна на всі випадки життя. Шкільна форма зрівняла всіх, але насмішок усе одно не уникнути. Його дражнили через незграбні старі черевики, які він доношував за старшим братом, через те, що на чиїсь дні народження приходив у шортиках або штанцях, пошитих мамою на швейній машинці, а не в джинсах, які вже були майже в усіх хлопців у класі.

Діти жорстокі. Вони завжди знайдуть привід для насмішок. Його дражнили через бідність. І коли Борис це зрозумів, то чітко визначив для себе головну мету в житті: стати багатим, досягти добробуту за будь-яку ціну.

Він захищався кулаками. Спочатку просто бився з кривдниками, а коли підріс, записався до секції боксу й почав опановувати техніку бою. Після школи йшов до батька на завод: допомагав зварювати, пиляти, стругати. Був кмітливим хлопцем і швидко став незамінним помічником не лише для батька, а й для його колег. Своєю працею заробляв собі на секцію боксу, яку відвідував тричі на тиждень вечорами.

А потім батька не стало. Загинув на заводі через нещасний випадок. На похороні мама плакала й притискалася до молодшого сина:

— На тебе тепер вся наша надія, Боренько…

Шістнадцятирічний хлопець, який ще навіть школу не закінчив, справді став єдиною опорою для сім’ї: літньої матері та маленької сестрички Катюші. Його старший брат Володя пив. Пив багато, важко й безпробудно. Поки був живий батько, лише він і міг хоч якось боротися з цією проблемою. Але коли батька не стало, не стало й Володі. Він пив дедалі більше, а зрештою помер, отруївшись сурогатним алкоголем. На похороні Володі мати вже не плакала. За батьком вона виплакала все, що могла. Але схудла й посивіла ще більше.

Після школи Борис вступив до політехнічного інституту, але, здобувши ступінь бакалавра, залишив навчання: на заводі запропонували повну ставку. А прогодувати родину для хлопця було важливіше, ніж отримати диплом повної вищої освіти. Бойові мистецтва допомогли йому загартувати характер і сформувати власну просту філософію: не вдариш ти — вдарять тебе. І ще він ні на хвилину не забував: йому потрібні гроші. Багато грошей.

Так минуло сім років. Мати хворіла дедалі частіше й зрештою залишила роботу бібліотекарки, яка й без того приносила копійки. Катюша вже навчалася у середній школі. Тоді на родину чекало чергове випробування: захворіла дівчинка. Лікували довго. Лікарі казали: бронхіт. Але коли побачили, що Катя вже понад місяць не перестає кашляти й стрімко худне, мати занепокоїлася і повезла її до лікарні в Одесу, де працювала її давня приятелька.

Та, побачивши Катю, сплеснула руками:

— Та ви що! Дитині терміново потрібна госпіталізація! Куди ж ви дивилися?

Із підозрою на туберкульоз дівчинку направили на обстеження легень і пробу Манту. За результатами обстеження Катюші призначили профілактичне лікування й порадили щонайменше на місяць відправити її до санаторію біля моря, на свіже повітря. Мати, на голову якої одна за одною сипалися біди, від хвилювання злягла вдома з високим тиском.

Борис вирішив сам відвезти сестру на море, а потім повернутися додому: працювати на заводі й доглядати матір. Він зібрав усі заощадження, нехитрі Катюшині речі, і з сестрою вирушив до Одеси.

Влаштувати Катю до санаторію виявилося непросто. Виникли дві проблеми: дівчинка була на рік старшою за вік, дозволений для перебування в дитячому санаторії, та ще й вони привезли не всі необхідні довідки. Санаторії біля моря були, але саме цей заклад Борисові рекомендували як найкращий для Каті з її проблемами. У розпачі хлопець не знав, що робити. Вирісши в бідності, у невеликому містечку, звикнувши рахувати кожну копійку, він навіть не подумав, що питання можна вирішити грошима.

І тоді доля нарешті усміхнулася Борису. Він зустрів свою однокласницю, одну з небагатьох подруг дитинства, — Юліану.

У школі дівчина була однією з небагатьох, хто не сміявся з Борисової зовнішності, ніколи його не дражнила й не дорікала бідністю. Саме це й стало основою їхньої дружби. Вони товаришували до самого випуску, а потім Юліана поїхала навчатися до Одеси. На цьому їхній зв’язок обірвався.

І ось тепер, через багато років після закінчення школи, життя знову звело їх разом. Юліана саме влаштовувала до пансіонату свою племінницю, яка була на два роки старшою за дозволений вік. Вона пояснила Борисові, як працює система, і прямо сказала: у таких питаннях гроші вирішують усе. Йому довелося переступити через власну гордість і ощадливість та заплатити за путівку значно більше, ніж належало офіційно. Катюша залишилася в санаторії, а Борис збирався їхати додому. Але Юліана запросила його на каву з морозивом.

Був кінець травня. На узбережжя Одещини вже з'їжджалися відпочивальники, хоча справжній сезон ще тільки набирав обертів. Стояла суха, тепла погода. Але найбільше Бориса вразило море. Він виріс далеко від нього. До Одеси приїздив зрідка й ніколи не мав можливості просто сидіти біля води, дивитися на обрій і нікуди не поспішати. Тут усе здавалося якимось іншим. Широкий простір, солоний запах води, вітер, який постійно ворушив волосся й приносив із моря прохолоду. Можна було просто сидіти й дивитися вдалину. Борис раптом подумав, що, мабуть, саме заради таких моментів люди й приїжджають сюди знову й знову.