7. День 4

Наступного ранку ми поїхали на екскурсію. Точніше, вирушили в невеликий похід. Чи було це заплановано заздалегідь, чи адміністрація бази відпочинку вирішила таким чином урізноманітнити програму після вчорашніх подій, але за вечерею нам повідомили, що протягом наступних кількох днів проводитимуть безкоштовні екскурсії.

Пляж і море мені, звісно, набриднути не могли, але вибратися кудись на природу теж було чудовою ідеєю.

Приблизно півтори години автобус віз нас до лісового урочища неподалік Дністровського лиману. Місцевість виявилася напрочуд мальовничою: невисокий прибережний ліс, піщані стежки, зарості кущів, а між деревами час від часу відкривався краєвид на широку смугу води.

Екскурсовод, симпатична дівчина з блискучими чорними очима, струнка й спортивна, пояснила, що це одне з наймальовничіших місць неподалік лиману. Тут були прокладені кілька туристичних маршрутів, а в кінці нашого чекала невелика галявина біля джерела.

Ми рушили за нею лісовою стежкою.

Дорогою доводилося обходити коріння дерев, переступати через повалені стовбури, пробиратися крізь густі кущі. Місцями стежка звужувалася так, що ми йшли майже один за одним.

Аня, як завжди, летіла попереду.

— Де Вітю загубила? — поцікавився Костя ще в автобусі.

— Та працює він, — відмахнулася Аня. — За ноутбуком усю ніч сидів, я виїжджала — він досі був зайнятий. Немає спокою від цієї роботи.

— Що ж це за робота така? — здивувалася я.

— Креативний директор він на одному великому сайті. Сьогодні проєкт здавати треба, от і сидить, страждає.

— Ти ж наче казала, він фінансист? — згадала я.

— Ну так, одне одному не заважає, — усміхнулася дівчина.

На цьому тему закрили, бо Аня вже встигла відбігти далеко вперед.

Ми блукали лісом, слухали екскурсовода, фотографувалися й просто насолоджувалися природою. Повітря було свіже, з легким запахом нагрітої землі, хвої, трави та дерев. Після шумного пляжу й учорашньої дискотеки така тиша здавалася майже терапевтичною.

Нарешті ми вийшли на велику галявину. За нею починався відкритий простір, і звідти було видно зелений лиман, що блищав під променями сонця. Біля краю галявини било невелике джерело. Екскурсовод розповіла, що місцеві давно приходять сюди по воду, вважаючи її особливо чистою.

Дехто набрав води у пляшки. Я теж набрала трохи, виливши залишки своєї води, яку брала з собою. Але радше щоб було, що пити в спеку, ніж через віру в цілющі властивості. Вода була прохолодна й напрочуд приємна на смак.

Потім ми влаштували невеликий пікнік просто на галявині. Тут заздалегідь організували намет, де можна було придбати гарячі шашлики, ковбаски на грілі, овочі, хліб і домашнє вино.

До автобуса поверталися ситі, задоволені й добряче втомлені. Навіть невгамовна Аня цього разу не крутилася й майже всю дорогу мовчала. Здається, навіть задрімала по дорозі назад.

Коли ми повернулися на базу, почав накрапати дрібний теплий дощ. Небо спробувало насупитися, але вітер швидко розігнав хмари, і приблизно за годину знову визирнуло сонце.

Ми прогулялися набережною, скупалися й пішли спати. Поїздка втомила.

Увечері Аня зайшла до нас у номер по фен. Висушила в нас волосся й витягла мене прогулятися. Віктор знову працював, і вона відверто нудьгувала. Костя не заперечував: він подався до бару дивитися футбол.

Ми з Анею щедро намастилися кремом від комарів, який вона передбачливо прихопила із собою, а потім, розстеливши плед, влаштувалися на піску. Вечір був приємний, трохи прохолодний.

— А ви давно разом? — поцікавилася Аня.

— Десь півтора роки, — подумки порахувала я. — А ви?

— Я ж розповідала під час нашого знайомства, пам’ятаєш? Уже п’ять років.

— Одружуватися не плануєте?

— Та ми б і раді, тільки грошей на це немає, — зітхнула Аня, кидаючи камінчик у воду. — Сама розумієш. А хочеться щось таке гарне, на широку ногу, багато гостей запросити… Це ж важлива подія. Один раз і на все життя…

— Розумію. Але грошей ніколи не буде «достатньо». Якщо чекати слушного моменту, можна все життя прочекати. Як то кажуть, якщо чекати ідеальних умов, усе життя пройде повз.

Аня зітхнула:

— Це правда. Гарно сказано, звісно. Але раніше ми й самі не були готові. Морально, чи що. Облаштовувалися, звикали одне до одного, роботу шукали. Створювали умови... А тепер уже й час, розумію. І дитину Вітя наче хоче. Але мовчить. Не буду ж я йому пропозицію робити?

— А чому ні? — усміхнулася я. — Рік, до речі, високосний. Я читала, що колись у такі роки було прийнято, щоб дівчата самі сваталися. Це твій шанс.

— Та ну тебе. Читала вона, — усміхнулася у відповідь Аня. — Начитана яка. Ти на кого вчишся?

— На філолога, — усміхнулася я.

— Ну от, хто б сумнівався. Тобі за професією належить багато читати, знати й мудрувати. А мені необов’язково.

— А ти де працюєш? — запитала я.

— Ніде зараз, — відповіла моя співрозмовниця й заходилася витягувати бахрому з пледа. Комарі демонстративно ігнорували наш крем і активно ласували голими ногами та руками. — Раніше працювала в непоганій фармацевтичній компанії, а потім вона прогоріла, луснула — оп, усім дякуємо, усі вільні.