5. День 3

У двері дуже наполегливо стукали. Я сподівалася, що Костя прокинеться й відчинить, але він продовжував спати, не зважаючи на стукіт.

Я насилу розплющила очі. Мобільний показував сьому ранку.

Халата із собою не брала, тож довелося крикнути:

— Секундочку! Уже йду!

Поспіхом натягнула шорти й футболку.

За дверима стояла Аня. Уже без високої зачіски, якась бліда, перелякана, але, як завжди, чарівна.

— Привіт. Щось сталося? — щоб не розбудити Костю, я вийшла з номера й прикрила за собою двері.

— Привіт. Сталося! — схвильовано заговорила дівчина. — Ходімо швидше надвір, там купа народу! Швидка, поліція, жах якийсь! Мій спить, а самій мені страшно туди йти.

Ну, правильно… А я, сонна, непричесана, невмита — просто ідеальна компанія для ранкової прогулянки.

Прислухавшись, я зрозуміла, що зовсім поруч із нами справді сталося щось надзвичайне. Тривожний холодок пробіг тілом.

Готель стояв на вухах. За два кроки від алеї зібрався справжній натовп, переважно журналісти з камерами та диктофонами. Тут же я побачила машину з великим червоним хрестом і поліцейських. Щоправда, швидка вже від’їжджала.

Аня гукнула незнайому огрядну жінку, яка стояла неподалік і раз у раз охала, прикриваючи долонею рот.

— Що відбувається?

— Ой, а ви не знаєте? — жінка подивилася на нас так здивовано, ніби ми щонайменше щойно з лісу вийшли. — Горе яке! Дівчину знайшли мертвою! Вбили! І ще й не місцева… Ой-ой… Жах та й годі…

— Як убили? — охнула я.

— Ось так! Дівчата, нас зараз цей натовп на шматки розірве. Ходімо до мене, там все розкажу…

Жінка жила в нашому готелі, на першому поверсі. Звали її Тамара Петрівна, але вона одразу попросила називати її просто Тамарою. Прохання звучало трохи дивно, зважаючи на її явно пенсійний вік, але жіночу солідарність ніхто не скасовував.

Тамара виявилася гостинною: одразу поставила чайник і заходилася заварювати нам чай. За балакучістю вона цілком могла змагатися з Анькою.

У номері, крім нас, сиділи дві дівчинки-підлітки, Тамарині доньки. Вони дивилися на нас Ki0 широко розплющеними очима й мовчали.

— Сідайте, пийте чайок, я зараз усе розповім, — метушилася навколо нас Тамара. — Значить, прокидаюся я сьогодні, десь о пів на шосту…

— О котрій? — мимоволі вирвалося в мене.

— Ну, може, о шостій,  — замислилася Тамара. — Я жайворонок, звикла рано вставати. Та не в тому річ. Прокинулася, пішла вмиватися, а з душової якраз вікно на алею виходить! І тут бачу таку картину: за два кроки від вікна жінка на лавці. Та сама вбита. Уже мертва сидить — якщо так можна сказати…

— Господи… — зойкнула я.

— А біля неї чоловік. Симпатичний такий, статний, брюнет. Я його тут часто бачу, наче охоронець. І директор нашої бази, Юліана Горобець, але ви її, мабуть, знаєте? При заселенні знайомилися.

Ми кивнули.

— Так от, мені вона взагалі подобається. Неймовірно красива дівчина, добра, чуйна. А тут — так на нього кричить, що дивно, як усі не попрокидалися! А чоловік від неї відмахується, як від мухи, мовчить, зітхає, ледь не плаче. Горобець йому: «Борю, негайно припини!» А він їй у відповідь: «Та стули пельку! Набридла, сил моїх більше нема».

— Ого, — прошепотіла Аня.

— Дівчина аж заціпеніла. І тут його ніби осяяло. Як закричить: «Це ти! Це ти її вбила! Ти вбила Мілену! Вона тобі вічно заважала!». Як з ланцюга зірвався — кричить і все. А вона спокійна така стояла, слухала. Я була здивована! Дочекалася, поки він замовкне, і каже: «Дурень ти, Борю. Стільки терплю, стільки люблю, а ти… Все чекаю, поки в тебе очі розплющаться. Невже би я стала її вбивати? Щоб потім усе життя дивитися на твої страждання? Ти що… Я ж тебе кохаю».

Тамара кашлянула, витерла руки о свою сукню:

— Ех… Ну такі слова, таке кіно…

— Тамаро, — кашлянула я, — а ви все це чули, перебуваючи у вбиральні?

— Вікно ж відкрите було, — зітхнула вона. — Я в куточку причаїлася й слухаю. Цікаво ж! І моторошно. Але більше цікаво… Проте вони зрештою зрозуміли, що вікна в багатьох відчинені, та й притихли. Горобець утекла, а чоловік «швидку» з мобільного викликав. А, так! Коли вона йшла, цей Борис щось їй простягнув. Маленьке таке, навіть не зрозумієш, що воно таке... Юліана взяла, покрутила в руках і забрала із собою.

— Цікаво, — простягнула Аня. — А чому ви сказали, що вбита жінка не місцева?

— Так вона до цього Бориса приходила. Не з бази вона, я точно знаю. Часто вони гуляли алеєю, і на пляжі разом були, але вона завжди йшла, а він залишався. Я ще запам’ятала, бо ім’я в неї незвичайне — Мілена.

— Мілена, — я похитала головою, згадуючи вчорашній вечір. — Мілена й Борис…

Аня скосила на мене очі. Очевидно, теж згадала сцену сварки біля «Вітрил».

— Люди вже речі збирають, додому їдуть. І мені якось страшно за дівчат… Але ж стільки грошей заплатили. Ну куди тепер їхати назад? — поскаржилася Тамара.