3. День 2

У залі мені несподівано сподобалося. Діджей і справді не розчарував. Відтанцювали своє — та так, що всі чоловіки на нас витріщалися. Переважно на Аньку, звісно, з її-то зачіскою.

У танцях я не була профі. Спочатку соромилася, боялася розслабитися — здавалося, що всі навколо дивляться саме на мої незграбні рухи. А потім як розійшлася: багато для підняття настрою треба? Хороша музика, хороші люди поруч. Пара келихів коктейлю — і настрій уже зовсім інший.

Та ну, які там можуть бути комплекси?

Хлопці танцювали менше. Віктора взагалі не було видно. Зате вони примудрялися в такому шумі про щось розмовляти біля барної стійки. Здається, знайшли спільну мову.

Через деякий час, коли ми з Анею вже ніг не відчували, діджей увімкнув щось ліричне для повільних танців. Скориставшись моментом, ми вчотирьох вийшли надвір. Віктор знову курив, вони з Костею обговорювали якийсь футбольний матч.

Коли повернулися до зали, грала чергова повільна пісня. Ми розбилися по парах і влилися в натовп танцюючих.

Костя міцно обіймав мене й щось говорив на вухо. Половини я не чула. Він уже випив щось міцне. Гарячим подихом обпалював мені вухо й потилицю, на мить припав до шиї.

Я засміялася й ухилилася. Не люблю показових проявів почуттів на публіці… Це особисте, тільки для двох…

Поруч танцювали інші парочки. В одній із них я побачила Аню — вона вже танцювала не з коханим.

Мені раптом стало так добре. Розігріте тіло, звикле до ритму танців, хотіло рухатися ще. Костя притискав мене до себе й не відпускав, час від часу впиваючись у мене вологими губами.

Світло було приглушене, в очі не били прожектори. Та все одно в якийсь момент мені здалося, що на мене хтось дивиться. Не знаю, як це працює —може, інтуїція? — але я потилицею відчувала.

За першої ж нагоди обернулася.

За барною стійкою розслаблено сидів Віктор. Він незворушно дивився на мене з дивним виразом обличчя: не таким серйозним, як зазвичай. Я не встигла зрозуміти, що саме було в його очах: Костя потягнув мене в центр зали, у саму гущу танцюючих.

Повертатися до готелю вирішили пішки, набережною. Виявляється, так можна було… Вийшли з клубу далеко за північ. Веселі, гарячі, трохи п’яні. Йшли, мабуть, годину. Говорили про все на світі. Дійшли висновку, що дивно, як усі ми зустрілися саме тут, на Одещині, хоча мали такі шанси і в столиці… Але зустріч однозначно була чудовою: разом відпочивати буде значно веселіше.

На території нашої бази життя вирувало. Попри пізню годину, на березі й на лавочках сиділи люди.

Чудова «Зелена алея», як називали головну алею на всіх вказівниках, справді потопала в зелені: безліч декоративних кущів, запашні квіти на доглянутих клумбах — просто краса. Уздовж усієї алеї, серед різноманітних дерев, тулилися різнокольорові лавочки.

Ліхтарі, щоправда, не горіли. Або їх тут просто не було? У темряві не розбереш. Та й неважливо: так навіть більш затишно.

Ми присіли на лавочку біля нашого готелю. На лавці навпроти, схиливши голову на груди, дрімала худенька жінка.

Обговорили вечір, хлопці вирішили взяти в місцевому барі ще по пиву — та й розійшлися.

Наші номери, як виявилося, були на одному поверсі, майже по сусідству.