Івасик та срібний човник

Жили-були дід та баба на березі тихої річки.

Дім у них був охайний, сад — зелений, а от дітей не було. Дуже сумувала бабуся й щовечора, дивлячись на воду, тихо казала:
— Хоч би синочок у нас був, маленький, добрий…
Одного ранку знайшла баба біля річки тоненьку вербову гілочку, теплу, мов жива. Взяла її додому, поклала коло печі — й сталося диво: за ніч гілочка перетворилася на хлопчика.
— Івасик… — прошепотіла баба. — Хай тебе так звати.
Ріс Івасик кмітливим і світлим. Найбільше він любив плавати річкою у срібному човнику, який дід зробив власними руками.
— Пливи, синочку, — казала баба, — та слухай лише мого голосу.
Та неподалік жила стара відьма, що любила міняти голоси. Почула вона про хлопчика і задумала лихе. Одного дня підійшла до берега й заспівала тоненько:
— Іваси-и-ику, припливи до бережка…
Та Івасик зупинив весла й каже:
— Голос не мамин. Моя мама так не співає.
Розсердилася відьма, пішла до лісу, напилася меду, зробила голос м’який — і знову кличе. Але й тоді Івасик не повірив. Лише коли баба сама прийшла до річки, він приплив.
Відьма ж сховалась у тумані, схопила човник і понесла Івасика до свого дому. Посадила хлопчика в клітку та наказала готувати дрова.
Та Івасик не злякався. Він помітив, що пташки за вікном щодня прилітали до крихт. Одній з них він прошепотів:
— Передай бабусі й дідусеві: я чекаю біля старого дуба.
Пташка полетіла — і вже надвечір дід із бабою прийшли. Вони заманили відьму піснею, а Івасик у той час вислизнув із клітки, сів у срібний човник — і річка сама понесла його додому.
З того часу Івасик не відпливав далеко від дому.
І жили всі довго і щасливо.