На болотах близь Васильківа

          Місцеві ще довго згадували ту ніч. Пронизливий вітер пригнав із півночі чорні хмари. До обіду вони затягли собою весь обрій. Кілька годин темно-фіолетові згустки ходили небом, погрожуючи лопнути та викинути на землю нескінченні потоки води. І ближче до вечора їхні погрози справдилися. Почався дощ, який швидко перетворився на жахливу холодну зливу. Краплі забарабанили по деревах та, збираючись у швидких змій, помчали по землі кудись у далечінь. Від частих блискавок ставало ясно, як удень. За ними небо розривав грім. Настільки розхилий, що хотілося затиснути вуха. Лісова дорога, що веде до міста, швидко перетворилася на слизьку масу суцільної багнюки. Нею важким ходом брів кінь. Його копита з кожним кроком тонули в ґрунті, тому вершник, що сидів на спині, вів коня повільно. Не хотів, щоб той оступився і пошкодився. Застрягти посеред лісу на пустельній дорозі та втратити ще більше часу – останнє, чого зараз хотів вершник. Він повинен був дістатися до пункту призначення ще до раннього вечора, але злива завадила прибути вчасно. Проте вершник знав, що місто вже десь поблизу і мокнути йому лишилося всього кілька годин.

         Мандрівник раз у раз поправляв свій плащ, намагаючись натягнути капюшон сильніше на голову, щоб дощ не заливав очі. Його одяг уже промок до нитки, але зупинятися було не можна, адже у місті вершника чекали важливі справи.

           Так вони – вершник і кінь – тяглися під дощем, доки не дісталися до роздоріжжя. Наблизившись до нього впритул, мандрівник дістав ноги зі стремен і зістрибнув з коня. Він відв'язав олійну лампу, яка була закріплена поряд із сідельними сумками та розпалив її, кілька разів чиркнувши кресалом. Тремтяче світло залило обличчя вершника. То була дівчина. Молода, майже юна, на вигляд їй було близько двадцяти. Вона знову натягла капюшон на очі та, утримуючи лампу перед собою, пішла до дорожнього стовпа з покажчиком. Вже за кілька кроків мандрівниця помітила, що той зламаний. Дошки, яка вказує напрямок до міста, не було. Знову небо прошила блискавка, висвітливши лісову розвилку, а за секунду вдарив розкотистий грім. Від несподіванки дівчина втягла голову у плечі. Вона поводила ліхтарем поруч зі стовпом, намагаючись знайти покажчик. Але його ніде не було видно. Дошку із напрямком зірвало або вітром, або хтось зробив це навмисно.

         “Не вистачало ще зараз заблукати. Ніби цієї зливи недостатньо”, – буркнула вона собі під ніс і повернулася до коня. “Ну що, Велес, ліворуч поїдемо чи праворуч?”, – звернулася вона до свого супутника. Той лише невдоволено пирхнув у відповідь. Дівчина вставила ногу в стремено і легко застрибнула назад у сідло.

         “Місто має бути десь поблизу, там мене чекає гаряча й ситна вечеря та чисте ліжко, а тебе – сухе та тепле стійло. Якщо нам пощастить, ми незабаром дістанемося”, – сказала вона і тицьнула коня в боки. Той слухняно зрушив з місця і повернув по розвилці ліворуч.

         "Направо підеш - коня втратиш, наліво підеш – смерть свою зустрінеш", – проскочили в голові вершниці слова зі старої казки. Здавалось перед сном її колись розповідав батько. Але було це так давно, що дівчина не могла впевнено визначити чи то були справжні спогади, чи просто приємна вигадка. 

         "Вже краще зустріти смерть, ніж залишитися без коня в цій глушині", – сказала вона вже вголос.

         Небо знову прошила блискавка, лише на секунду висвітливши табличку, що лежала у високій траві. На ній був напис “Васильків – 5 верст” та стрілка, яка вказувала повертати праворуч. Але мандрівники її вже не бачили. Вони повільно побрели розмитою лісовою дорогою, що вела їх у невірному напрямку.

***

        За кілька годин злива закінчилася. Велес невпевнено ступав слизькою стежкою. Останні кілька сажнів її взагалі важко було розібрати та кінь постійно втрачав керунок, заходячи до лісової хащі. Його вершниця уважно вдивлялася в тропку, але й сама часто її губила. У ліхтарі згоріла майже вся олія і світла від нього було небагато. Вони йшли практично наосліп.

         Зрештою, дівчина остаточно змирилася з очевидним фактом: вони заблукали. Потрібно було повертати назад. Але куди? Ніч була темною, хоча сильний вітер вже відігнав хмари на захід, даючи простір Місяцю та численним зіркам. Тепер хоча б гілки можна було помітити до того, як вони хльоснуть по обличчю. Втім, місячне світло робило місцевість навколо зовсім зловісної. Навколо самі старі дерева. Їхні гілки та коріння стирчали у різні боки та відкидали на землю й один одного потворні тіні, що нагадували невідомих почвар. Вони лячно погойдувались і поскрипували від різких поривів вітру.

         “Не туди ми з тобою звернули, Велесе. Тепер якось треба вибиратися назад”, – сказала розчаровано дівчина коню, той лише тяжко зітхнув. Вони пройшли ще кілька хвилин і раптом дерева розступилися. Вершниця опинилася на невеликому лужку, який межував з лісовим озером. Вода в ньому була чорна, а берег щільно заріс очеретом.

         Що ближче вони підходили до нього, то неспокійнішим ставав Велес. Він постійно оглядався і пирхав, пускаючи з ніздрів великі струмені пари, а його вершниця, з кожним поривом крижаного вітру, від холоду тремтіла в сідлі все сильніше.

         “Має бути тут ну хоч якась жалюгідна рибальська халупа. Щось, де можна зупинитись і перечекати цю прокляту ніч! Ми ж не в якійсь безлюдній глушині. Васильків мав бути в парі годин їзди, – міркувала дівчина про себе, – Потрібно терміново знайти хоч щось із дахом над головою. Зараз дорогу ми точно не знайдемо”. 

           Її роздуми перервав Велес, який раптово заржав і зупинився. Вершниця озирнулася на всі боки, намагаючись розглянути, що так налякало її супутника. І побачила. Посеред озера, під водою щось було. Воно рухалося в їх бік, пускаючи великі бульбашки. І рухалося досить швидко. 

           Вершниця натягла поводи, щоб розвернути коня і від'їхати якомога далі від води. Той почав виконувати маневр і майже його закінчив, коли копита зіслизнули з каменя та обидва вони – вершниця та кінь – звалилися в трясовину, що почала їх швидко засмоктувати. Опинившись по коліно в болоті, дівчина руками вчепилася в корінь найближчого дерева та що було сил підтягнулася. Вже за секунду вона опинилася на твердій поверхні, однією рукою тримаючись за гілку. Іншою вона скинула каптур і відкинула назад довге чорне волосся, що впало їй на очі. Її обличчя було перемазане брудом і болотяною тванню, одяг теж був мокрим і брудним, але в іншому від падіння вона не постраждала.