Глава 7

Після продуктивного й цілющого дня на пляжі Еліс знову поринула у рутину свого відпочинку. У неї ще було багато місць, які вона хотіла б відвідати, але сьогодні їй просто хотілося прогулятися й змінити обстановку. Вона вирішила знову відвідати те затишне кафе, де нещодавно зустріла Джека.

Кафе виявилося таким же спокійним і доволі популярним, як і минулого разу. М'яке світло ламп, приглушений шум розмов і аромат свіжозвареної кави створювали атмосферу умиротворення. Еліс вибрала столик біля вікна, звідки відкривався вид на вулицю з перехожими, що поспішали по своїм справам. Замовивши чашку ароматного капучино, вона дістала блокнот і почала робити начерки, очікуючи на замовлення.

Заглиблена в роботу, Еліс не помічала нічого навколо. Вона повністю зосередилася на новому дизайні, який прийшов їй сьогодні в голову. Лінії та форми, що миготіли в її свідомості, знаходили своє втілення на папері. Відвідувачі кафе стали для неї лише розмитим фоном, зануреним у свої власні бесіди та турботи. Усе, чому вона надавала значення, – це деталі її ескізів, які повільно, але впевнено складалися в гармонійний образ.

Коли принесли її капучино, Еліс на мить відволіклася, щоб подякувати офіціантові. Вона піднесла чашку до губ, насолоджуючись м’яким смаком і теплим відчуттям, що поширювалося по всьому тілу. Це був її маленький ритуал – моменти, коли вона могла піти в себе й зосередитися тільки на своїх думках і творчості.

Теплі сонячні промені грали на її волоссі, надаючи їм золотавий відтінок, а її очі, що виблискували живим інтересом, відбивали пристрасть до роботи. У такі моменти вона відчувала себе у своїй стихії, де кожен штрих і кожна ідея мали значення.

Раптом вона почула знайомий голос:

— Привіт, Еліс!

Вона підняла голову й побачила Джека, який стояв перед нею з дружньою усмішкою. Він був одягнений у легку сорочку та джинси, його темне волосся було трохи розпатлане, а блакитні очі світилися радістю.

— Привіт, Джеку, — відповіла вона, усміхаючись йому у відповідь, — ти тут якими шляхами?

— Зайшов перекусити. Не проти, якщо я приєднаюся? — запитав він, показуючи на вільний стілець поруч.

— Звичайно, сідай, — Еліс жестом запросила його.

Для Еліс не було дивно, що вони знову зустрілися тут. Адже Джек живе в цьому місті й працює тут. Він навіть знає, що саме в цьому кафе іноді виникають проблеми з роутером. Вочевидь, та прихильність, яку вона відчувала від місцевих жителів, працює не тільки на туристів. Здавалося, вони просто самі по собі такі – відкриті, готові прийти на допомогу й завжди знайти час для спілкування.

Еліс згадала мегаполіс, у якому вона жила й працювала. Там усе було інакше. Люди поспішали по своїх справах, занурені у свої думки й проблеми. У великому місті кожен був сам за себе, і дружнє спілкування було рідкістю. Тут же, у цьому маленькому містечку, усе здавалося інакше. Люди були більш відкритими й доброзичливими, наче в них завжди було час для того, щоб зупинитися й побалакати.

Джек сів навпроти й замовив собі каву. Вони почали розмовляти про повсякденні справи та свої хобі. Розмова йшла легко й невимушено, як ніби вони були давніми друзями. Джек розповідав про свої проєкти, ділився історіями з життя програміста, а Еліс, своєю чергою, розповідала про свої дизайнерські проєкти й творчі задуми.

Еліс була приємно здивована, адже зазвичай вона не надто жалувала нових людей у своєму житті. У своєму звичному оточенні вона завжди тримала дистанцію, віддаючи перевагу тому, щоб не заводити нових знайомств. Навіть її робота, що вимагає концентрації та креативності, не залишала багато місця для спілкування з новими людьми. Частіше це були лише робочі стосунки.

Але чомусь саме з Джеком усе виявилося дуже просто. Його легкість і щирість розташовували до себе. Він уважно слухав її, ставив питання й ділився своїми думками. Еліс відчувала, як її очі, кольору глибокого молочного шоколаду, блищали від інтересу до його розповідей. Вона відчувала, що може бути собою поруч із ним, не боячись, що він зрозуміє щось не так чи осудить її.

— Слухай, а де ти зупинилася? — запитав Джек, роблячи ковток кави.

— У маленькому будиночку в тому комплексі на пляжі, — відповіла Еліс. — Будиночок номер шість.

— Це правильно, найкрутіше місце у нас у місті для відпочинку, — він широко усміхнувся. — Якщо що – я живу в дев'ятому. Заходь, коли щось знадобиться.

Еліс насупилася, пильно подивившись на нього. Щось тут не сходиться.

— Так ти ж казав, що місцевий, чому тоді живеш у готельному комплексі? — вона підняла одну брову й склала руки на грудях.

Джек підняв брови, не розуміючи, що вона має на увазі. Однак через кілька секунд він зрозумів, як це виглядає.

— Це сімейна традиція, — він зробив голос трохи тихіше, щоб його чула тільки Еліс, — Ми влітку завжди проводили час на березі моря саме в цьому будиночку. На жаль, із рідних залишилася тільки сестра, але вона живе в іншому місті, тому тільки я зараз дотримуюся цієї традиції.

Еліс винувато кліпнула очима й опустила погляд.

— Вибач, я не мала жодного уявлення, — ледве чутно сказала вона.

— За що ти просиш вибачення? Я ж усе розумію, — усмішка не сходила з його обличчя. Він намагався підбадьорити Еліс, адже не вважав, що вона зробила якусь помилку. Та і його батьки прожили гарне життя, повне любові та пригод. Звичайно, він сумував за ними, але рідко задумувався про це, оскільки намагався слідувати їх прикладу.