КОРІННЯ ТА КРОНА

​Минуло лише кілька місяців після повернення Олега, коли тиша їхнього маленького всесвіту була порушена. Катря саме розвішувала білизну, коли біля хвіртки зупинився поштовий автомобіль. Лист був офіційним, із печаткою військової частини.

​Ігор не загинув. Він перебував у полоні довгі два роки, а тепер, після обміну, проходив реабілітацію в госпіталі на заході країни.

​Катря відчула, як старий, знайомий холод пробіг по спині. Вона згадала підвал, запах сирості та важкий погляд чоловіка, який вважав її своєю власністю.

— Що там? — Олег підійшов ззаду, витираючи руки об робочий фартух.

— Він живий, — коротко відповіла вона.

​Олег не відвів очей. Він знав, що цей привид минулого має постати перед ними, щоб вони змогли остаточно його відпустити.

— Ти не зобов'язана їхати, — сказав він.

— Ні, Олеже. Я зобов'язана. Але не йому, а тій жінці, якою я була. Я маю побачити, що він більше не має наді мною влади.

​Госпіталь у Трускавці пахнув хвоєю та ліками. Катря йшла довгим коридором, і кожен стукіт її підборів відлунював у серці. Вона знайшла його в саду — іронія долі не полишала їх.

​Ігор сидів у інвалідному візку. Його колись могутні плечі зсутулилися, а обличчя перетворилося на маску з глибоких зморшок. Коли він підняв голову, Катря не побачила в його очах колишньої люті. Там була порожнеча — така ж глибока, як воронка від снаряда.

​— Прийшла подивитися на моє падіння? — прохрипів він.

— Прийшла подивитися на людину, — тихо відповіла Катря.

— Немає тут людини. Є лише номер у списку обміну. Знаєш, там, у ямі... я думав про тебе. Не про любов, ні. Я думав, як я повернуся і знову зачиню тебе. Це тримало мене при житті. А потім я побачив, як хлопці помирають за свої сім’ї, за фотографії дітей... і зрозумів, що в мене немає фотографії. Тільки твій страх.

​Він відвернувся до дерев.

— Йди, Катрю. Ти вільна. Я подав на розлучення ще в госпіталі. Не через благородство. Просто не хочу, щоб ти бачила, як я згасаю.

​Катря вийшла на сонце. Вона очікувала болю, але відчула лише легкість. Її в’язниця розчинилася в повітрі.

​У Києві Богдан переживав власну драму. Його успіх як архітектора привернув увагу не лише замовників, а й тих, хто бачив у ньому лише «золоту жилу». Ганна Петрівна, яка з віком стала ще більш жадібною, вимагала від нього переписати на неї нову квартиру.

​— Ти маєш пам’ятати, хто тебе на ноги поставив! — кричала вона, розмахуючи руками в його офісі. — Мати твоя здоров’я на будівництві лишила, поки батько твій по польках вештався!

​Богдан дивився на бабусю і вперше бачив її не як грізного деспота, а як маленьку, озлоблену на світ істоту.

— Бабусю, — спокійно сказав він. — Батько присилав кожен злотий. Я бачив виписки. Ви жили в комфорті, поки він спав на складах. Я допомагатиму мамі. Але ви... ви більше не отримаєте від мене ні слова, ні копійки.

​Того вечора він довго розмовляв із Любою. Вона сиділа на кухні, дивлячись на старе фото, де вони з Олегом ще молоді, на фоні будівельного крана.

— Він ніколи мене не любив, сину, — раптом сказала вона. — І я його не любила. Ми просто рятувалися від холоду одне одним. Ти не будь таким. Не будуй стін там, де мають бути вікна.

​Повернувшись до рідного міста, Олег вирішив відновити не лише сад лікарні, а й її історію. В архівах адміністративного корпусу, де колись панувала Алла з білою хустинкою, він знайшов папку, датовану роком народження Катрі.

​Виявилося, що головний лікар, той самий «пан директор», який палив дорогий тютюн, був таємним покровителем Катрі. Він знав її матір — медсестру, яка рано пішла з життя. Всі ці роки він тримав Катрю в адміністрації не через професійні навички, а щоб захистити її від важкої роботи в терапії, знаючи про її слабке серце.

​— Він знав? — запитала Катря, коли Олег розповів їй про знахідку.

— Він оберігав тебе, як міг, під цим скляним ковпаком. А ми думали, що це в’язниця.

​Богдан приїхав до батька з кресленнями. Він вирішив не просто реконструювати сад, а створити на базі лікарні реабілітаційний центр для ветеранів, де садівництво було б частиною терапії.

​— Це буде «Сад Олега», — сказав син.

— Ні, — заперечив Олег. — Це буде «Сад Живих».

​Протягом року будівництво кипіло. Олег став головним консультантом. Він навчав колишніх бійців, які втратили сенс життя, як правильно садити дерева, як відчувати пульс землі. Один із його учнів, молодий хлопець без ноги, сказав якось:

— Коли я тримаю цей саджанець, я відчуваю, що мої пальці продовжуються в корінні. Я більше не поламаний. Я просто росту заново.

​Це не було гучне свято. У червні, коли бузок уже відцвів, а троянди тільки набирали силу, Олег і Катря вирішили обвінчатися. У невеликій капличці, збудованій Богданом у центрі саду, зібралися лише найближчі.

​Навіть Люба приїхала. Вона стояла осторонь, у вишуканій темній сукні, і вперше в житті посміхалася щиро. Вона підійшла до Катрі й протягнула їй невелику коробку.

— Це насіння рідкісних квітів із Голландії. Олег колись про них мріяв, але я... я тоді не розуміла. Нехай ростуть у вашому саду.

​Катря обійняла її. Два світи, які колись ворогували за одного чоловіка, нарешті знайшли мир у спільній любові до життя.

​Сонце сідало за горизонт, фарбуючи небо в кольори стиглого персика. Олег і Катря йшли алеєю. Тепер тут не пахло пилом архівів чи антисептиком. Тут пахло життям — вологою землею, м’ятою та свободою.

​Олег зупинився біля центральної клумби.

— Ти пам’ятаєш, що я сказав тобі тоді, під бузком? — запитав він.

— Що світ не завалиться за п’ять хвилин? — посміхнулася вона.

— Так. Але я помилявся. Наш світ завалився. Але ми збудували новий. І цей сад — його фундамент.

​Він дістав із кишені стару, пожовклу записку. Це був той самий «план», який він написав у гуртожитку в Києві. На ньому було написано лише три слова: «Повернутися. Врятувати. Посадити».