Принцеса з минулого сну

Розділ 1. Ранкова кава та запах старовини
Адміністративний корпус міської лікарні №4 завжди стояв осібно. Якщо терапевтичне відділення пульсувало тривогою, а хірургія — гострим запахом антисептиків і металу, то тут панувала монументальна, майже музейна тиша. Будівля сталінської епохи з масивними колонами та ліпниною на стелях здавалася Катрі чимось на кшталт скляного ковпака, під яким час застиг, як муха в бурштині.
Тут не пахло людським болем. Тут пахло інакше: міцною зерновою кавою, яку секретарка Алла варила для головного лікаря кожні сорок хвилин; дорогим тютюном, який пан директор палив прямо в кабінеті, незважаючи на всі заборони; і, понад усе, — пилом. Це був особливий, «високопосадовий» пил старих архівів, наказів про премії та доган, що десятиліттями накопичувалися в дубових шафах.
Катря заступила на зміну о шостій ранку. Її робота була непомітною, але виснажливою. Потрібно було натерти паркет у головному холі так, щоб у ньому відображалися люстри, і витерти кожну порошинку з плінтусів, бо Алла мала звичку перевіряти чистоту білою хустинкою.
— Знову ти тут, Катрусю, — пролунав низький голос за її спиною.
Вона не обернулася, бо впізнала б цей голос із тисячі. Олег. Садівник, якого в лікарні називали «дивним», бо він розмовляв із квітами більше, ніж із людьми.
— Робота сама себе не зробить, Олеже, — тихо відповіла вона, не припиняючи кругових рухів ганчіркою. — Сьогодні комісія з області. Якщо побачать хоч одну пляму на цьому проклятому дереві — Алла мене з'їсть.
Олег зробив крок ближче. Від нього пахло свіжою землею, весняним дощем і петуніями, які він щойно висаджував на центральній клумбі. Цей запах був настільки чужим у стерильному адміністративному корпусі, що Катрі на мить здалося, ніби в приміщення увірвався живий ліс.
— Вона не людина, та твоя Алла. Вона — гвинтик у машині, — Олег простягнув руку, ніби хотів торкнутися пасма волосся, що вибилося з-під хустки Катрі, але вчасно зупинився. — Ходімо на задній двір. Я приніс термоса. Там бузок розквітнув так, що голова паморочиться. П’ять хвилин, Катрусю. Світ не завалиться за п’ять хвилин.
Вона нарешті підняла голову. Її блакитні очі, зазвичай тьмяні від недосипу, на мить блиснули. Олег дивився на неї так, ніби вона була не санітаркою в запраному халаті, а справжньою принцесою, що помилково опинилася в цьому запиленому замку.
— П’ять хвилин... — прошепотіла вона. — Тільки п’ять хвилин.
Розділ 2. Сповідь під бузком
Вони сіли на стару дерев'яну лавку, яку Олег власноруч полагодив минулого тижня. Тут, за густими кущами, їх не було видно з вікон другого поверху, де зазвичай засідало керівництво. Олег налив каву в пластиковий стаканчик і простягнув їй.
— Знаєш, — почала Катря, гріючи руки об стакан. — Коли я була малою, я мріяла стати лікарем. Не медсестрою навіть, а хірургом. Думала, буду рятувати життя. А тепер... Моє життя — це відро з брудною водою. Іноді мені здається, що я вимиваю не пил, а власну душу.
Олег мовчав, слухаючи, як далеко в місті гуркоче трамвай. Він знав, що вона хоче виговоритися.
— Колишній чоловік... — вона запнулася, ковтнувши гірку каву. — Він щодня казав, що я нікчемна. Що я — пусте місце. Коли ми розлучалися, він кричав на весь під'їзд: «Ти приповзеш! Ти без мене здохнеш під парканом!». І ось я тут. Працюю санітаркою, отримую копійки, яких ледь вистачає Марійці на школу. Невже він мав рацію, Олеже? Невже я — ніщо?
Олег різко повернувся до неї. Його карі очі горіли тихим, але небезпечним вогнем.
— Ніколи так не кажи. Чуєш? Ти — як квітка, що проросла крізь бетон. Ця будівля, ці папери, цей пил — це все мертве. А ти — жива. Твої руки, Катрю... вони пахнуть не милом, вони пахнуть добротою. Ти навіть паркет миєш так, ніби гладиш дитину. Ти варта всього світу, і я небо б перевернув, аби ти просто посміхалася.
Катря відчула, як до горла підкотився клубок. Їй хотілося просто притулитися до його міцного плеча, заплющити очі й забути про звіти, про суди за аліменти, про порожній холодильник. Олег був занадто чистим, занадто світлим для її поламаного світу.
— Ти садівник, Олеже, — сумно посміхнулася вона. — Твоя робота — бачити красу там, де її немає. Але завтра прийде зима, і твої квіти зів'януть. Що ми будемо робити тоді?
— Тоді я вирощу сад у домі, — твердо відповів він. — Я завтра принесу тобі фіалки в горщику. Поставиш у себе в підсобці. Нехай це буде наш секретний садочок прямо в серці цієї бюрократичної машини.
Розділ 3. Народження плану
Тієї ночі Олег не міг заснути. Він лежав у своїй маленькій кімнатці в гуртожитку лікарні, дивився на облуплену стелю і рахував. Грошей не вистачало. Зарплата садівника була знущанням. Він розумів: щоб захистити Катрю, щоб вирвати її з цієї адміністративної тюрми, йому потрібно стати кимось іншим. Тим, хто має силу. Грошову силу.
Він згадав розмову з однокласником Миколою, який нещодавно повернувся з Києва. «Слухай, Олеже, — казав Микола, поплескуючи товстим гаманцем. — Навіщо ти тут копирсаєшся в землі? На будівництві в столиці за місяць платять стільки, скільки ти тут за пів року не заробиш. Руки в тебе золоті, голова на місці. Поїхали зі мною».
Тоді Олег відмовився, бо не міг уявити дня без зустрічі з Катрею в коридорі. Але тепер... побачивши її втомлені очі, відчувши її страх перед майбутнім, він зрозумів: любов — це не лише бути поруч. Любов — це здатність забезпечити безпеку.
«Я поїду», — вирішив він, стискаючи кулаки. — «Я зароблю стільки, що вона більше ніколи не візьме в руки ганчірку. Вона буде ходити в шовкових сукнях, а її донька матиме найкращі підручники».
Він не знав, що цей шлях веде його в пастку. Він не знав, що мегаполіс не дає грошей просто так — він забирає душу натомість.Розділ 4. Запах бетону замість фіалок
Київ зустрів Олега не золотими банями соборів, а задимленим пероном вокзалу, де тисячі людей кудись поспішали, штовхаючи один одного ліктями. У старій валізі Олега, крім двох сорочок, лежала маленька баночка з землею з лікарняного саду — він сам не знав, навіщо її взяв, але цей клаптик рідного ґрунту здавався йому останнім зв’язком із Катрею.
Будівництво в передмісті виявилося гігантським мурашником. Олег, який звик до делікатної роботи з квітами, де потрібно відчувати силу натиску на кожне стебло, тепер змушений був приборкувати бетон і залізо.
— Ей, Садовод! Ти чого застиг? — крикнув Микола, витираючи спітніле чоло брудною рукавицею. — Тут тобі не троянди підрізати! Тягни арматуру, бо бетон приїде через десять хвилин, а в нас ще каркас не зв'язаний!
Олег зціпив зуби. Важка сталь обпікала руки навіть крізь рукавиці. Кожен м'яз тіла нив від незвичної напруги. Увечері, коли вони поверталися до вагончика, де жили вісім чоловік, Олег не мав сили навіть помитися. Він падав на жорстку койку, і єдине, що тримало його притомним — це образ Катрі в білому халаті.
Він почав писати листи. Кожне слово давалося важко, бо пальці погано слухалися після десяти годин роботи з ломом.
«Катрусю, тут небо інше. Воно сіре від пилу і постійного гуркоту кранів. Я заплющую очі й намагаюся згадати запах твоєї кави в адміністрації. Тут пахне лише мазутом і перегаром сусідів по вагончику. Але я рахую кожен день. Кожна гривня, яку я заробляю — це цеглинка в нашому майбутньому домі. Потерпи. Скоро я приїду, і ми назавжди забудемо про ці відра і ганчірки».
Він не знав, що ці листи осядуть у поштовій скриньці, яку Катря перевірятиме щодня з надією, що згасатиме з кожним новим заходом сонця.
Розділ 5. Люба: Тепло, що стає кліткою
Їдальня на будівництві була єдиним місцем, де пахло чимось схожим на дім. Люба, головна кухарка, панувала тут одноосібно. Це була жінка з міцними плечима та поглядом, який міг заспокоїти навіть найзапеклішого бешкетника.
Вона помітила Олега в перший же день. Він не ліз без черги, не матюкався і завжди казав «дякую», забираючи тарілку з супом. Його тиха ввічливість дратувала її та вабила одночасно.
— Ти чого такий похмурий, Олеже? — запитала вона одного вечора, коли він залишився в їдальні останній. — Їж давай, бо на тобі вже шкіра та кості.
— Дякую, Любо. Немає апетиту.
— Апетит приходить під час їжі, а сила — від доброї жінки, — вона сіла навпроти, витираючи руки об фартух. — Я бачу, ти не тутешній. Не з будівельників ти. Руки в тебе довгі, пальці тонкі... Що ти тут забув, у цьому бруді?
Олег промовчав, але Люба не потребувала відповіді. Вона бачила в ньому те, чого не бачили інші — надійність. Вона вже давно шукала чоловіка, якого можна було б «окультурити» і зробити частиною свого життя.
З кожним днем Люба ставала все ближчою. Вона почала залишати йому кращі шматки м'яса, потайки підкладала в кишеню куртки яблука чи пиріжки. Олег відчував це піклування, і воно почало розмивати його захисну стіну. Він був самотнім, виснаженим і, що найстрашніше — він почав сумніватися в Катрі. Чому вона не відповідає? Чому в її останньому листі було стільки холоду? (Він не знав, що той лист написала не вона, а секретарка Алла під тиском Ігоря, який уже почав свою «облогу»).
Одного вечора, після зміни під крижаним дощем, Олег прийшов до їдальні зовсім хворим. Люба не відпустила його до холодного вагончика.
— Йди до мене в підсобку, там тепло. Я тебе розітру наливкою, а то запалення легень підхопиш.
Це був початок кінця його мрії. Тепло наливки, тепло жіночого тіла та втома, що накопичувалася місяцями, зробили свою справу. Олег здався. Не від великого кохання, а від великого відчаю.
Розділ 6. Катря і «Захисник»
Тим часом у лікарні Катря відчувала, як навколо неї змикається кільце. Ігор, міліціонер із важким поглядом, дедалі частіше з’являвся в коридорах адміністрації. Він приносив цукерки Марійці, допомагав Катрі донести важкі відра до комірчини.
— Твій садівник забув про тебе, Катрусю, — казав він, притулившись до одвірка. — Київ таких, як він, швидко пережовує. Там дівчат багато, і гроші очі застилають. А я тут. Я поруч. Я можу захистити.
Катря плакала в підсобці біля фіалок, які почали в’янути без Олега. Вона не вірила Ігорю, але самотність була такою гострою, що іноді їй хотілося просто, щоб хтось взяв її за руку.
Одного разу Ігор прийшов у формі, злий і рішучий.
— Слухай сюди. Твій Олег там з іншою живе. Мені хлопці зі столиці прислали фото. Хочеш подивитися?
Він не показав фото, бо його не існувало, але впевненість у його голосі була такою сильною, що Катря зламалася. Вона не знала, що в цей самий час Олег у Києві дивився на тест на вагітність, який тримала в руках Люба.
Два життя розійшлися в різні боки, як рейки на старому вокзалі, щоб знову перетнутися лише через десятиліття болю.Розділ 7. Ганна Петрівна: Тінь на порозі
Після того, як Люба оголосила про вагітність, події закрутилися з невблаганною швидкістю. Олег почувався так, ніби потрапив у потужний вир: він намагався виплисти, але кожна спроба лише глибше затягувала його під воду.
Весілля було коротким і похмурим. Воно відбулося в перерві між бетонними роботами. Люба була в простій синій сукні, а Олег — у своєму єдиному костюмі, який пахнув нафталіном і вокзальним пилом. Коли реєстраторка запитала про згоду, Олег на мить заплющив очі. Йому примарився адміністративний корпус, білі колони та Катря, яка махає йому рукою.
— Так, — вимовив він, і цей звук видався йому тріском сухої гілки.
Справжнє пекло почалося через місяць, коли в їхню орендовану квартиру на Лівому березі ввалилася Ганна Петрівна — мати Люби. Вона приїхала з Умані з величезними баулами, в яких пахло квашеною капустою та старою ненавистю.
— Ну що, зятьок? — прогриміла вона з порогу, оглядаючи Олега своїми маленькими, як у кабана, очима. — Кажуть, ти в нас «інтелігент». Квіточки садив? Ну, тепер будеш садити гроші в гаманець моєї доньки. І дивись мені, якщо хоч копійку приховаєш — я з тебе шкуру спущу.
Ганна Петрівна була жінкою неосяжних розмірів, але її енергія була ще більшою. Вона встановила в домі свої порядки. Олег більше не мав права на тишу. Щовечора він повертався з будівництва, мріючи лише про те, щоб закрити очі, але натрапляв на нескінченний потік звинувачень.
— Чого сів? — кричала вона, коли він брав до рук газету чи книгу. — Там унітаз тече! Там полиця відвалилася! Ти в хаті мужик чи декорація? Тільки й знаєш, що в хмарах літати. Любі вітаміни потрібні, а ти приніс копійки!
Люба, яка раніше здавалася Олегу тихою і турботливою, під впливом матері почала змінюватися. Вона ставала дзеркалом Ганни Петрівни.
— Мама правду каже, Олеже, — бурчала вона, накладаючи йому в тарілку найгірші шматки жиру. — Треба думати про дитину, а не про свої «високі матерії».
Олег мовчав. Він навчився будувати всередині себе стіну, об яку розбивалися крики тещі. Він уявляв, що він — дерево, глибоке коріння якого сягає рідного містечка, де десь у високих коридорах Катря все ще натирає паркет.
Розділ 8. Ігор: Захисник зі сталевим кулаком
Тим часом у провінції Катря почала жити з Ігорем. Вона сподівалася на спокій, але отримала в’язницю. Ігор, як досвідчений міліціонер, знав, як зламати людину без зайвих зусиль.
Перші дні він був ідеальним. Він приносив Марійці іграшки, а Катрі — квіти (які вона потайки викидала, бо вони нагадували їй про Олега). Але як тільки вони розписалися, маска впала.
— Куди зібралася? — запитав він одного разу, коли Катря вдягла свою кращу сукню на роботу.
— В адміністрацію, Ігоре. У нас сьогодні нарада.
— Нікуди ти не підеш. Будеш сидіти вдома, — він перегородив двері своєю масивною постаттю. — Я бачив, як на тебе лікарі дивляться. Думаєш, я дурний? Я знаю, що санітарки в цих коридорах роблять.
Він почав контролювати кожен її крок. Він перевіряв її телефон, нюхав її одяг після роботи, шукаючи чужі запахи. Але найстрашнішим було не це. Найстрашнішим був його холодний, професійний садизм.
Одного вечора він прийшов п'яний. Катря саме готувала вечерю.
— Чому так довго? — кинув він, перекидаючи стіл.
Посуд розбився з гучним дзвоном. Марійка закричала в іншій кімнаті. Катря кинулася збирати уламки, але Ігор схопив її за волосся і нахилив до самої підлоги.
— Слухай мене уважно, «принцесо». Ти нікому, крім мене, не потрібна. Твій садівник — у Києві з іншою, твої батьки далеко. Ти — ніщо. І якщо я захочу, я тебе знищу так, що ніхто й не спитає, де ти.
Тієї ночі Катря вперше зрозуміла, що таке справжній страх. Це був не страх за себе, а страх за те, що вона більше ніколи не відчує себе людиною. Вона дивилася у вікно на лікарняний сад, який заріс бур’яном, і мовчки благала: «Олеже, де б ти не був... врятуй мене».
Розділ 9. Народження Богдана: Промінь крізь бруд
У Києві народився Богдан. Олег вперше відчув, що його життя має сенс, коли взяв цей маленький, теплий згорток на руки. Дитина була схожа на нього — такі ж темні очі, така ж уперта складка на лобі.
— Мій синочок, — прошепотів Олег.
В ту мить він пообіцяв собі, що зробить усе, аби Богдан не бачив того бруду, в якому жив він сам.
Але Ганна Петрівна навіть цей момент зуміла перетворити на тортури.
— Чого тримаєш, як кришталеву вазу? — вихопила вона дитину. — Іди краще на підробіток. Любі треба бандаж, дитині — суміші. Ти ж не хочеш, щоб мій онук голодував?
Того року Олег захворів. Це був важкий грип, ускладнений виснаженням на будові. Температура трималася під 40. Він лежав у кутку кімнати, накритий старою ковдрою, і марив. Йому здавалося, що він у теплиці, і Катря просить його полити квіти.
— Геть із хати! — заверещала теща, побачивши, що він кашляє поруч із ліжечком дитини. — Ти хочеш немовля вбити? Йди куди хочеш, хоч на вокзал, але тут ти не лишишся!
Олег подивився на Любу. Вона годувала Богдана і навіть не повернула голови.
— Мама правду каже, Олеже... Ти зараз небезпечний для малого. Підіть до матері чи в хостел.
Він встав. Світ хитався перед очима. Він вдягнув стару куртку, взяв документи й вийшов у лютневий мороз. Йдучи по снігу, він відчував, як крижане повітря обпікає легені. В цей момент він остаточно зрозумів: його сім’я — це лише ілюзія. Його єдина правда — це біль і спогад про жінку, яку він покинув, думаючи, що рятує.Розділ 10. Гданські тумани та присмак самотності
Польща зустріла Олега холодним вітром із Балтики. Він опинився в передмісті Гданська, на гігантському агропідприємстві. Це була іронія долі: людина, яка колись плекала кожну фіалку в адміністративному корпусі, тепер стала частиною бездушного механізму.
Його робочий день починався о четвертій ранку, коли небо ще було важким і свинцевим. Олег працював у промислових теплицях. Тут не було душі, лише гідропоніка, датчики температури та тисячі квадратних метрів однакових помідорів, що мали смак пластику та води.
— Олегу, швидше! — гукав наглядач-поляк. — Пшепрашам, але норма сама себе не виконає!
Олег мовчав. Його мовчання стало легендарним серед заробітчан. Його руки, колись чутливі, тепер вкрилися глибокими тріщинами від постійного контакту з добривами. Щовечора він повертався в «хостел» — переобладнаний склад, де на двоярусних ліжках тулилися такі ж втрачені душі, як і він.
Він жив на режимі максимальної економії. Купував найдешевшу паштетівку, чорний хліб і яблука, що впали з дерев. Кожен зароблений злотий він ретельно складав і раз на місяць відправляв Любі.Ось я і став тим, ким хотіла теща. Грошовою машиною. Я відправляю суми, які їм і не снилися, але що я отримую натомість? Короткі розмови по Вайберу, де Люба скаржиться на ціни, а Ганна Петрівна кричить на фоні, що треба міняти вікна на дачі. Богдан... він називає мене «тато-телефон». Він не знає моїх рук. Він не знає, як я пахну. А Катря? Чи пахне вона все ще тією кавою? Чи, може, той міліціонер уже вибив із неї всі спогади про мене? Я — дезертир. Я втік від бідності, але потрапив у рабство власного сумління».
Розділ 11. Катря: Життя під замком
У той самий час Катря перетворилася на тінь. Ігор домігся свого — вона звільнилася з лікарні. Він не міг витримати думки, що вона ходить тими ж коридорами, де колись зустрічалася з «тим квіткарем».
Тепер її світ звузився до чотирьох стін квартири та невеликого садочка біля дому, де вона потайки висаджувала чорнобривці. Але Ігор, повертаючись зі служби злий, часто витоптував їх своїми важкими берцями.
— Чого ти там копирсаєшся? — гарчав він. — Знову про нього думаєш? Ти моя дружина! Дивись у підлогу, коли я з тобою розмовляю!
Він бив її рідше, але болючіше — психологічно. Він вселяв їй, що вона стара, потворна, і що донька Марійка її ненавидить. Катря почала вірити в це. Вона майже не виходила на вулицю, боячись зустріти колишніх колег. Вона завісила дзеркала в хаті, бо не хотіла бачити там жінку з передчасною сивиною та згаслими очима.
Лише іноді, коли Ігор йшов у нічну зміну, вона діставала стару засушену квітку фіалки, яку Олег колись подарував їй у підсобці. Вона вдихала ледь відчутний запах сухого листя, і на мить їй здавалося, що вона знову «принцеса».
Розділ 12. 24 лютого: Великий злам
Ранок 24 лютого 2022 року Олег зустрів у польській теплиці. Повідомлення на телефоні змусило його впустити ящик із розсадою. Світ, який і так був крихким, розлетівся на друзки.
Він негайно набрав Любу.
— Виїжджайте! Я знайду вам житло в Гданську! Я заберу вас усіх! — кричав він у слухавку.
Але відповідь його приголомшила.
— Куди їхати, Олеже? — голос Люби був спокійним, навіть цинічним. — У нас тут підвал добрий, мама закруток на три роки зробила. А ти там сиди. Не здумай повертатися. Нам гроші потрібні. Тут зараз усе подорожчає. Працюй, чуєш? Не смій кидати роботу, бо ми тут з голоду помремо!
Олег відчув, як у грудях щось луснуло. Його не чекали як захисника. Його чекали як банківську картку.
Того дня він вперше за багато років пішов до костелу. Він не знав польських молитов, тому просто стояв і плакав. Він молився за сина, за Україну і за Катрю. Він знав, що Ігор, як міліціонер, зараз буде «при владі», і серце стискалося від жаху — що цей тиран зробить із нею під прикриттям воєнного стану?
Розділ 13. Дзвінок із пекла
Березень був лютим. Олег працював по 16 годин на добу, щоб заглушити біль. Одного вечора, коли він сидів на березі моря, дивлячись у бік України, телефон завибрував. Незнайомий номер.
— Алло... — прошепотів жіночий голос.
Олег не одразу впізнав його. Він був надто хриплим, надто втомленим.
— Катрусю? Це ти?
— Олеже... — вона заридала. — Він пішов на фронт... Ігор... Але перед цим він зачинив мене в підвалі на три дні. Я тільки сьогодні вибралася. Марійка втекла до подруги... Мені страшно, Олеже. Мені здається, що небо падає на мене.
Олег встав, не відчуваючи ніг.
— Слухай мене уважно, принцесо. Ти — жива. Чуєш? Ти сильна. Ти вижила в тому адміністративному корпусі, ти виживеш і зараз. Я тут. Я з тобою.
— Чому ти поїхав, Олеже? Чому ми дозволили цьому статися?
— Бо я був дурнем. Я думав, що за гроші можна купити щастя. А купив тільки самотність. Катрусю, обіцяй мені... Обіцяй, що ти будеш дихати. Я скоро повернуся. Я знайду спосіб.
Вони розмовляли три години. Три години, за які Олег розповів про Любу, про тещу, про те, як він став тінню в Польщі. А Катря розповіла про синці на душі, які не гояться. В ту ніч вони знову стали тими садівником і санітаркою, які колись мріяли про фіалки. Війна, що руйнувала міста, парадоксально почала відбудовувати їхні розбиті серця.Розділ 14. Богдан: Син свого батька
Минуло ще два роки. Війна перейшла у фазу виснажливого протистояння, а Богдан, син Олега, перетворився з малюка на підлітка з гострим поглядом і надмірною серйозністю. Він ріс у домі, де панував культ «грошей від тата», але не було самого тата.
Одного разу, під час чергового відеодзвінка, Богдан раптово запитав:
— Тату, а ти коли-небудь був щасливим? Ну, не тоді, коли прислав мені новий «Плейстейшн», а просто так?
Олег, сидячи в тісній кімнатці гданського хостелу, замовк. Ганна Петрівна на задньому плані в Києві щось кричала про неоплачені рахунки, але Олег дивився тільки на сина.
— Був, Бодю. Колись я працював у саду, і мені здавалося, що кожна квітка — це слово в пісні. А потім я вирішив, що пісні не годують, і поїхав за цементом.
— Знаєш, — тихо сказав хлопець, — мама каже, що ти — наш годувальник. А мені іноді здається, що ти просто втік від нас. Бо тут бабуся завжди кричить, а мама завжди мовчить. Ти там теж мовчиш, тату?
Ці слова підлітка стали для Олега остаточним поштовхом. Він зрозумів, що купуючи синові дорогі речі, він лише купував собі право не відчувати провини за власне нещастя. Богдан бачив правду: Олег був тінню, яка розчинялася в польських туманах.
Розділ 15. Катря: Пробудження серед руїн
Поки Ігор був на війні, Катря почала повільно повертатися до життя. Вона знову влаштувалася в лікарню, але тепер уже не в адміністрацію — вона пішла волонтеркою у госпітальне відділення, де лежали поранені.
Там, серед чужого болю, вона забула про свій. Вона побачила молодих хлопців, які втратили кінцівки, але не втратили бажання жити. Це її загартувало.
Вона почала розмовляти з ними про квіти.
— Ви знаєте, — казала вона бійцю з позивним «Терен», — колись у нас тут працював садівник. Він казав, що рослини відчувають біль. Ви теж як ті квіти — вас зрізали, але коріння залишилося. Ви обов'язково проростете.
Одного дня прийшла звістка: Ігор зник безвісти під час обстрілу. Катря не відчула ні радості, ні суму. Вона відчула лише порожнечу. Вона більше не була «його». Вона була просто Катрею. Вона вперше за багато років зняла хустку і дозволила вітру розтріпати її волосся, яке вже зовсім посивіло, але все ще зберігало м’якість.
Розділ 16. Шлях через попіл
Олег повертався автобусом. Це була довга подорож крізь зруйновану, але незламну країну. Він дивився у вікно на обгорілі ліси під Житомиром, на розбиті заправки, і бачив у цьому відображення власної душі. Він теж був спалений, але всередині нього жевріла одна-єдина точка тепла.
У Києві зустріч із Любою була короткою.
— Я залишаю вам квартиру і всі заощадження, — сказав він, стоячи в коридорі, де Ганна Петрівна вже приготувалася до чергового скандалу.
— Ти з глузду з'їхав?! — заверещала теща. — Куди ти зібрався? Хто нас годуватиме?
— Досить, мамо, — несподівано різко перебила її Люба. Вона подивилася на Олега і в її очах вперше з’явилося щось схоже на розуміння. — Ти ніколи не був тут, Олеже. Навіть коли сидів за цим столом. Твоє серце десь застрягло в минулому. Іди. Ми впораємося. У Богдана є твоя впертість, він не пропаде.
Олег обійняв сина.
— Вибач мені, Бодю. Я маю знайти свій сад.
— Знайди його, тату. І більше не втікай.
Розділ 17. Остання обідня перерва
Рідне місто зустріло Олега тишею прифронтового тилу. Він ішов вулицями, які пам’ятали його молодим і закоханим. Ось аптека, де він купував вітаміни для Катрі, ось стара липа, під якою вони ховалися від дощу.
Він підійшов до адміністративного корпусу. Будівля постаріла, вікна в деяких кабінетах були забиті фанерою після вибухової хвилі, але колони все ще тримали небо. Олег пішов углиб саду. Його серце калатало так сильно, що, здавалося, його чути на всю вулицю.
Він побачив її на тій самій лавці.
Катря сиділа у світлому плащі, тримаючи в руках порцелянову фігурку принцеси, яку він надіслав їй поштою за місяць до приїзду. Вона не виглядала старою. Вона виглядала вічною.
— Принцесо... — покликав він, і його голос зламався.
Вона повільно піднялася. У її блакитних очах не було докору. Там було лише безмежне розуміння того, яку ціну вони обоє заплатили за ці запізнілі слова.
— Ти повернувся, Садовод... — вона посміхнулася, і ця посмішка розігнала всі гданські тумани в його голові.
Олег сів поруч. Він дістав із кишені той самий ніж для підрізання троянд, який возив із собою всюди як талісман.
— Сад заріс, Катрю. Треба прибирати бур’ян.
— У нас багато часу, Олеже. Тепер у нас є весь час світу, якого ми колись так боялися.
Вони сиділи і дивилися на призахідне сонце. Вони знали, що попереду ще багато важких днів, що країна ще довго гоїтиме рани, а їхні власні шрами нагадуватимуть про себе в негоду. Але вони також знали: справжнє кохання — це не те, що рятує від бід, а те, що дає сили стояти поруч, коли світ рушиться.
Олег заплющив очі. Йому більше не снилося минуле. Йому снилося майбутнє, де він знову висаджує фіалки, а Катря більше не миє чужі підлоги. Вона просто живе. І він живе разом із нею.Епілог: Сад, що переміг час
​Минуло п’ятнадцять років. Україна давно залікувала видимі рани війни: міста відбудувалися, скляні хмарочоси Києва знову виблискували під сонцем, а на місці зруйнованих мостів постали нові, ще міцніші переправи. Але справжня перемога відбувалася не в бетоні, а в тиші старих садів.
​До адміністративного корпусу лікарні №4 під’їхав чорний автомобіль. З нього вийшов високий чоловік із проникливим поглядом і легкою сивиною на скронях. Це був Богдан. Відомий архітектор, він приїхав у рідне місто батька не для того, щоб будувати черговий торговий центр, а щоб здійснити проект, який виношував роками.
​Він пройшов повз колони, які колись здавалися його батькові величними, а тепер виглядали просто затишними. Богдан попрямував до заднього двору.
​Там, де колись були бур’яни та розбиті лавки, тепер розкинувся справжній ботанічний рай. Тут росли не просто квіти — тут була жива історія. Рідкісні сорти троянд сусідили з простими чорнобривцями, а вздовж доріжок цвіли фіалки, які, здавалося, ніколи не в’януть.
​Посеред саду, на новій дерев’яній лавці, сиділи двоє. Старий чоловік із міцними, вузлуватими руками садівника та жінка у світлій хустці, чиї очі все ще випромінювали небесну блакить. Олег і Катря. Вони не розмовляли — вони просто дивилися, як сонце сідає за верхівки лип. Їм не потрібні були слова; за останні п’ятнадцять років вони виплакали й виговорили все, що накопичилося за довгі десятиліття розлуки.
​— Тату, Катерино Василівно, — тихо покликав Богдан.
​Олег підвівся, трохи спираючись на палицю, але його постать усе ще зберігала ту колишню гідність.
— Приїхав, сину. Подивись, твій проект «Саду Миру» нарешті завершено. Останню лілію посадили сьогодні вранці.
​Богдан обійняв батька. Він відчував запах землі й лаванди — той самий запах, який він колись не міг зрозуміти, будучи підлітком у Києві. Тепер він знав: це запах свободи.
​— Знаєш, тату, — сказав Богдан, оглядаючи квітучі алеї. — Я довго думав, чому ти тоді поїхав від нас. Гнівався на тебе. А тепер, будуючи будинки по всьому світу, я зрозумів: неможливо збудувати нічого міцного на чужому фундаменті. Ти мав повернутися до свого коріння, щоб я зміг вирости прямо.
​Катря підійшла до них і поклала руку на плече Богдана.
— Твій батько завжди був садівником, Бодю. Навіть коли тягав бетон у Києві чи збирав яблука в Польщі. Він просто готував ґрунт для того, щоб ти став архітектором душ.
​Того вечора вони вечеряли разом у маленькому будиночку Олега й Катрі на околиці міста. На столі стояла та сама порцелянова фігурка принцеси, яка колись подолала тисячі кілометрів, щоб стати символом надії.
​Люба й Ганна Петрівна залишилися в минулому, як затяжна хвороба, що врешті-решт минула, залишивши імунітет. Вони жили своїм життям, міряючи щастя квадратними метрами та новими парканами, і Олег більше не відчував до них ні злості, ні болю. Тільки вдячність за сина, який став містком між його розбитою юністю та мудрою старістю.
​Коли Богдан поїхав, Олег і Катря знову вийшли в сад. Нічне небо над Україною було чистим і глибоким.
​— Знаєш, принцесо, — прошепотів Олег, пригортаючи Катрю до себе. — Я таки встиг.
— Встиг що, Олеже?
— Полити наш сад до того, як назавжди зайде сонце.
​Вони стояли серед пахощів нічних квітів — двоє людей, які довели, що навіть найбільш запізнілі слова можуть стати початком вічності. Життя Олега й Катрі було довгим і важким, але в цю мить воно було ідеальним. Бо ціна, яку вони заплатили, зробила кожен подих справжнім