109

Мар’яна збиралася до аеропорту. Ще вчора вона зібрала всі речі. І тепер лише чекала потрібної години аби рушити. Тепер вона одна. Батьки залишилися десь там, в далекому малому містечку. Арсен зник. І лише залишив їй записку і адрес куди вона має летіти. Інна і Влад залишилися лише в пам’яті молодими голубами, котрі полетіли в небо.

Дівчина ще раз поглянула на фото, де всі четверо разом. Тепер це була лише згадка того останнього їхнього літа.

За вікном налітав легенький сніг. Йшла зима. Львів не радував. За кілька годин вона звідси полетить геть. І залишить це місто разом із усім іншим лише у спогадах. Вона не хоче нічого чути про них, про спогади. Ах якби можна було взяти і просто стерти усі погані згадки з пам’яті. Якби можна було їх забути. Викинути з голови. І більше не думати про них. Вона б з радістю це зробила. Але не може.

Мар’яна поглянула через вікно. Скоро має приїхати таксі, яке відвезе її в аеропорт. А далі вона полетить в Францію. З відти в Потру (Португалія). А тоді в Санто-Домінго. І навіщо він їй написав цю адресу? Що там такого має статися? Для чого їй долати пів світу? Але що іще їй робити?

Такими безрадісними думками була встелена дорога до аеропорту. Мар’яна їхала в таксі і згадувала собі моменти коли вони всі ще були живі і щасливі. Як Влад втік з уроків. Як Інна робила перші кроки. Спогади мучили. Спогади жалили. Спогади змушували повертатися в минуле ще раз. Але треба було рухатися далі.

Дівчина оговталася від усього того вже як літак набирав висоту. Залишалося лише помолитися про щасливу дорогу. Про що вона думала всю дорогу? В чому сумнівалася? За що себе картала? І в що вірила?