106

– Хуан Родрігес! – усміхнулася дівчина. – Це ж треба таке придумати.

– Хто б казав, Сабріна Санкторіно, – відповів мужчина. – Хоча тобі йде це ім’я краще аніж Інна.

– Інна мертва. Не забувай! – і додала. – Як і Влад.

Він усміхнувся.

– Ми обдурили долю. Браво. Ну що ж, за це треба подякувати твоїм. І звісно мені.

– Точно, тобі! – жартувала дівчина. – Але ж як правдоподібно все. Всі десь зараз носять квіти до порожніх могил. Уявляєш цей рівень маразму.

– Так. Бо коли ти живий дулю тобі а не квітку принесуть. А так і сльози і квіти і все як має бути. І ти відразу стаєш таким добрим для всіх. цинічно. Але  правда.

– А ти ще той паскудник. Але досить про це. Шкода, що Мар’яні не можна було нічого сказати. Вона бідна буде себе картати за це.

– Так, шкода. Але то тимчасово. Бо скоро буде сюрприз. – він перевернувся на спину і смачно потягнувся. – Вони з Арсеном приїдуть сюди.

– То вона знає? – здивовано спитала дівчина.

– Лише він.

Вони обоє і далі лежали на далекому пляжі біля океану. І обоє були щасливі. Нарешті щасливі. Тепер вони завжди будуть разом. І ніщо не розлучить їх. Навіть смерть.

– До речі, я тобі казав, що Арсен теж змінив документи? – по якомусь часі пробурмотів наче крізь сон мужчина.

– Ого, це щось новеньке! А йому того нащо?

– Бо це найкрутіша з усіх найбезумніших ідей, яку ми лише могли придумати. – усміхнувся Влад. – До того ж Арсен мав темне діло в минулому. Тож це нагода почати з чистого листка. Так, що скоро до нас приєднається Расен Доскан. Разом з Мар’яною.

Дівчина розсміялася.

– Геніально.

– Нічого геніального. Просто поміняв одну букву і зовсім інша людина. А я тобі розповідав, що зміна імені тягне за собою і зміну цілого життя? Так вірили древні народи. А ще вони вірили, що ім’я якось впливає на долю. Тому старалися вибрати дитині гарне ім’я.

– Круто. А ти звідки скільки всього знаєш? Ти ж наче в школі не дуже вчився, як мені пригадується.

– Вчився добре. Просто оцінок не мав. Це різниця. Але то не важливо зараз. Читав. Ти знаєш скільки я читав поки був в США? А скільки ще перед тим?

Обоє на якийсь час замовкли. Вони пригадували собі минуле. Те минуле, від котрого вони відмовилися заради кохання. Свого вічного шаленого кохання.

– А знаєш, ми напевне підемо повечеряємо. А тоді ще погуляємо вечінім містом. Тут так класно, що хочеться ще і ще пройтися цими вуличками, бачити ці будівлі, вдихати це повітря.

– А чому б ні. Що нам заважає!

Ай справді, що їм заважає? Що заважає цим двом жити і вдихати аромат життя на повні груди. Навіть серед усього холодного і сірого є острівці віри, надії, любові. І вони один такий найшли.

Сонце заходило за обрій. Тут це було дивовижно. Просто неймовірно.

– А скажи, яке таке темне діло було в Арсена? – спитала дівчина. – Я стільки часу його знаю, а про це вперше чую.

– Та він ще у сьомому класі попав на олівець до дитячої кімнати. Десь засунув ніс малий. Хуліганка. От і все. Ну а сама знаєш, які в нас всі кругом правильні.

О так, це вона добре знала. Їсти їм не дай, аби лише когось обчорнити, розтоптати, обмовити. І нікого не гребе, як там на справді. І що коїться в душі в кого. Головне, виставити себе правильним, чистим, гарненьким. Саме так, на фоні того розтоптаного. Більше того, табло цеглинкою і марш до храму. Так, ніби то щось змінить в твоїй темній сутності. Ну але кожному своє.

А сонце тим часом уже майже зайшло за обрій. Землю вкривали сутінки. Повівав холодний вітерець. Тихим шелестом трав відчувалася кожна хвиля. Ні, це не шуміли трави. Тут була чужа земля. Це хлюпалося море. Хоча обом відчувалося саме так. Напевно це були останні згадки колись рідного (а тепер так далекого) куска землі, котрі розсіювалися разом із останніми променями, залишаючись глухим ехом в підсвідомості.