102

Лесю Сартиницьку затримали в аеропорту, коли та вже проходила контроль. Вона не опиралася. Здалася чесно на милість прокурора. Але потім дала задню. І коли вже її привезли куди треба відмовилася говорити.

Ну це можна було зрозуміти. Бо як вияснилося, пані Леся діяла не сама. І зовсім не з благих намірів. В її сумочці знайшли багато чого цікавого включно із білим порошком, вміст якого пояснювати не треба. Але це не найосновніше.

Головним було те, хто перевів на її рахунок суму в розмірі семисот тисяч доларів. Якийсь такий благодійник знайшовся. То отже хто він? І за що така сума? Але на ці питання, як і на всі інші, Леся відмовлялася відповідати. Було видно, що вона знає і про того, хто писав анонімки. Але це треба було ще довести.

Пані Емма не знаходила собі місця. Вона навіть не знала вже що й думати. А думати було треба. Бо Леся тут не головна. А значить є ще хтось. І цей хтось може ходити собі і далі спокійно. А заодно чекати слушної миті аби знову зробити якусь підлість. Тому справу треба було доводити до кінця.

Проблема знайшла вирішення звідки її не чекали. Влад разом Вадимом Дмитровичем, спеціалістом з ІТ технологій в поліції, почали перевірку всіх даних робочого комп’ютера Емми Едуардівни. Те, що вони виявили було ще цікавішим, аніж сам факт зради секретарки. Пристрій був зламаним. І через нього качалася інформація. Знайшли навіть куди це все йшло. Справа загострювалася і лише розгоралася.

Скоро до Лесі долучився і пан Дмитро, котрий був головним архітектором. Він, як виявилося, допомагав жінці в цій справі. А ще почали випливати все нові і нові цікаві факти.

– Ох і змію я пригріла коло себе! – скаженіла Емма Едуардівна. – Все можна зрозуміти. Але щоб аж так! І все заради чого?

І це «заради чого?» висіло у голові важким знаком питання. Бо логічної відповіді на це питання не було.

Аркадій Юрійович підключив всіх спеціалістів, яких лише знав. І яких лише міг знайти.