101

В кабінеті Емми Едуардівни було шумно. Влад ще з коридору почув, що там якісь люди. Хлопець пройшов далі.

– А нарешті ти! – сказала пані Емма. – Добре що ти приїхав.

– Що сталося?

– Потім. Все потім. Головне мовчи. І ні слова ні кому.

Влад здивовано дивився на все те, що відбувалося. Адже, люди, які ходили були доволі не привітні і всі якісь такі суворі.

По якомусь часі всі вони забралися. А Емма Едуардівна нарешті вийшла з Владом на коридор і розповіла, що власне сталося.

З її слів, хтось поставив «жучка» в її кабінеті. Це виявили. І от потрібні інспектори ходили-шукали чи не має ще десь чогось такого. Спочатку вона грішила на всіх підряд. І Влад єдиний, хто не входив в список підозрюваних. Бо два тижні він був у відпустці. А крота всунули якраз за ці два тижні.

– Того я і подзвонила аби ти приїхав. Треба серйозно поговорити. Ану згадуй – хто що міг говорити, натякати, жартувати… Та будь-що на цю тему. Хто має на мене зуб десь там поза спиною.

Влад довго думав перш ніж щось сказати. Бо ж це питання дуже серйозне. Хлопець згадував все: всі розмови, дружні жарти тут на роботі або поза нею. Він згадував всіх, хто міг би бодай якийсь мати зуб на Емму Едуардівну.

– Ви знаєте, – після довгої паузи сказав Влад, – я думаю, що це ваша секретарка.

– Що? Ти думаєш, щоби Леся могла так зі мною? – далі вона не мала слів.

Леся Сартиницька працювала з Еммою Едуардівною вже кілька років. Вона добре виконувала свою роботу. Ніколи не запізнювалася. Все встигала. Всі знала. Вміла закрити очі коли треба. Знала, що коли сказати. Словом, була майже правою рукою без п’яти хвилин. Крім того, вона мала доступ до всього кабінету своєї начальниці.

– Але вона моя секретарка! Для чого їй це? – ніяк не могла оговтатися пані Емма.

Влад не знав, що відповісти. Вперше він бачив її такою. Хлопцеві стало страшно. А хто знає, що ще може відкритися зараз. Або завтра.

Тим часом пані Емма телефонувала вже кілька разів до Лесі. Однак, та чомусь вперто трубку не хотіла брати. Було лише чути довгі гудки. І це ще більше розпалювало ображену Калішинську.

– Значить це вона! – тепер уже зі злістю констатувала жінка. – Та я її навіть із під землі дістану.

Вона відійшла і комусь подзвонила. Розмова тривала довгою. Потім ще довгий час пані Емма чекала на дзвінок. А коли Емма Едуардівна повернулася назад, то по її вигляду можна було зрозуміти що справа вирішувалася в потрібному руслі.

– Владику, ти був правий! – емоційно вибухнула вона. – Ти знаєш, де її засікли!? Не повіриш! В аеропорті! Втікати надумала зараза.

Отже, ситуація була набагато гірша аніж можна було собі уявити. Інакше чого би колишня секретарка так швидко робила ноги! Вона або щось знала. Або сама все це робила. В кожному разі вона мусила розповісти правду.

– Можеш їхати додому! – нарешті сказала пані Емма.

Але Влад не спішив до дверей. Він і далі сидів у кріслі.

– Але як ти здогадався, що це вона?

– Уявлення не маю. Просто щось внутрішньо підказувало. Надто вже вона терлася коло вас.