93

Але життя як і піаніно, має свої білі і чорні клавіші. Для когось це якась негативна подія  житті. Для когось це спогади про якийсь не правильно зроблений крок. Для когось відносини. Для когось робота. І ще тисячі різних «для когось». Для кожного ця чорна клавіша своя. Для чого вони? Інакше б не було музики. Не було б гармонії. Так само і в житті.

Одного не дуже прекрасного дня. Ну як не дуже прекрасного – та той день був ну дуже першеньким. Ні, день був просто прекрасним. Теплий, серпневий, сонячний день. Ніщо не передвіщало ніякої загрози. Влад з Інною, Арсеном і Мар’яною йшли тротуаром. вони поверталися з озера. Їли морозиво і щось говорили між собою.

Раптом Арсен запримітив, що на протилежному боці йде якась жінка і пильно дивиться на них. Так, наче б то вони привертали до себе увагу чимось.

– Дивись! – звернув він увагу Мар’яни. –  Йде якась корова і так пались на нас, ніби ми обкурені.

Дівчина глянула в протилежну сторону і холодок протягнув по шкірі. Це була Христина. Її було важко впізнати. Але це була вона.

Мар’яна застила. Нічого доброго її поява не передвіщала. І дівчина це розуміла. Тим паче така її не прихована зацікавленість (бо як це інакше назвати) була не добрим сигналом. Чого вона може хотіти? Навіщо так заглядатися? Це якось навіть дико!

Мар’яна не хотіла про це думати. Але той злобний погляд не давав їй спокою. Вона не знала, чи казати Владові це? Чи може краще змовчати? Втім, вона сумнівалася, що точно бачила Христину.

– Давай може йдемо додому! – сказала вона, про всяк випадок намагаючись зникнути з поля зору мнимої Христини.

– Тобі погано? – спитав Арсен.

– Та якось не дуже добре. Йдемо до мене.

І вони всі разом пішли до неї в гості.