88

Минуло три місяці…

Навколо вже пахло весною. Останній сніг розтанув ще два тижні тому. Повівав легенький весняний вітерець. Погода весь тиждень була сонячна.

А ще завтра у Інни був день народження. Саме так, двадцять сьомого березня було темною датою в історії рідного міста. Цього року їй виповниться цілих сімнадцять. Влад був в числі запрошених на день народження. І так як він весь час був біля Емми Едуардівни, то про те, щоб не з’явитися навіть і думати не смів. Питання стояло лише одне – який подарунок він має знайти іменинниці.

Влад не знав як правильно підійти до цієї справи. І вирішив не видумувати колесо а спитати поради в Мар’яни. Все ж таки та має щось мудре порадити. І не прогадав. Дівчина знаючи абсолютно про все сама пішла з ним пошукати щось нормальне. Поза як і сама збиралася.

Нарешті, після довгих і безуспішних пошуків було куплено великого білого м’якого ведмедя і не менш красивий букет лілій.

Тож на після обіду все було готове. І хоча Владові було якось трохи не зручно то все. Але почуття поваги і вдячності відганяло будь-які інші думки. А так як часу ще було достатньо то Влад вирішив зробити ще дещо. Він вирішив заодно і підготувати трошки себе. І три повних години для нього цілком було достатньо.

Ось він, дім. Хлопець вийшов з машини, взяв подарунок і прошов у хвіртку. Навряд чи хтось дивився у вікно, щоб його хтось побачив. Він піднявся сходами і натиснув кнопку виклику. Все як і належиться. За яку хвилю двері відчинила сама іменинниця. Дівчина була в темно зеленій довгій по саму землю сукні з шикарною зачіскою. Дівчина злякано дивилася на Влада і не могла сказати й слова.

Перед нею стояв не звичний Влад в широкій кофті, котра скривала його темний бік фігури, простих (колгоспних) джинсах вільного покрою. Ні, перед нею стояв стильний молодик з новою модною стрижкою, сережкою у вусі, чорному костюмі і такій же чорній сорочці.

– Я щось не зрозуміла! – нарешті прийшла до тями Інна.

– Вітаю! Вибач, я на кілька хвилин запізнився. Але…

– Хто там до нас так довго йде? – почулося десь з середини будинку.

Влад нарешті переступив поріг у той самий момент я на веранду вийшла Емма Едуардівна.

– Охохо! – зіронізувала вона своїм низьким владним голосом як дід мороз з новорічного мультика. – Ну нічого собі красунчик! Нівроку Владику! Нівроку! Справжній джентльмен. Проходь швидше. Майже всі вже прийшли.

«Майже» означало – «ми чекали лише тебе». Але це не ніяким було докором. Саме тому Влад і любив Емму Едуардівну навіть більше аніж рідну маму. Бо вона ніколи не хотіла нікого просто так принизити. Ця жінка, маючи в руках такий вплив, ніколи не використовувала його аби знищити слабших від себе. Навпаки, вона завжди давала руку допомоги. І при потребі могла багато вирішити. Панні Емма була жорсткою, владною але водночас справедливою і доброю. І це притягувало до неї людей, котрі справді шукали підтримки. Або хотіли працювати в команді.

На відміну від багатьох, пані Емма хоч і була холерична але ніколи не переходила межі дозволеного. Вона знала коли вчасно треба сказати собі стоп. А коли можна і дати прочуханки комусь. Вона ніколи не творила срачу на роботі. Вона ніколи не використовувала вислів: «ти не знаєш – зараз я покажу». І якщо хотіла щось сказати то говорила: «на мою думку, краще би було зробити ось так. Це дасть більше користі нам. І в першу чергу тобі самому.». І людина хотіла прислухатися до такого зауваження.

В кімнаті уже сиділи гості. Видно, що це були майже всі з батьківських кіл люди. Деякі вже знайомі Владові фейси з боку Емми Едуардівни. А деякі явно незнайомі. Ті були друзями Аркадія Юрійовича, котрий власне сидів в голові столу. Не високого росту, майже лисий – в дорогому костюмі й сорочці за столом він ще виглядав імпозантним мужчиною. Бо на відміну від багатьох чоловіків (в тому числі і Владового тато) вмів тримати себе в руках. Не пив. Не палив. Так переживав іноді трохи на роботі. Але не надто сильно. Часи вже змінилися аби гризтися всім. І тепер з кожним роком він все більше часу намагався проводи з сім’єю.

– А ось і мій зять прийшов – без жодного поганого значення як дехто міг собі подумати – Сідай тут біля мене Владику. Я не питущий. І ти не питущий. І нам обом тут буде якраз добре – а коли Влад привітавшись сів на вказане місце Юрійович продовжив – Ти би знав, як тобі йде класичний костюм.

– Просто як молодий до шлюбу! – озвався хтось із гостей.

– Зразу готовий! – підхопив другий.

– Ну а чого чекати!? – озвався ще один мужчина. – Дівчина файна, розумна, не бідна. Тай він я чув хлопець як треба. Так, що Аркадію не чухайся довго. Бо втече! – і всі дружньо засміялися.

Тим чоловіком був тато Мар’яни – Валентин Маркович Кіц. Високий, худий, брюнет з маленькою борідкою і в окулярах. Поруч сиділа його жінка, сестра господині дому – Людмила. Зовнішньо майже у всьому подібна до самої Емми Едуардівни.

Сама ж Мар’яна сиділа трохи далі. Влад перевів погляд на наступну фігуру і остовпів. Біля Мар’яни красувався Арсен власною персоною. А цей якого біса тут робить? До Інни він не міг прийти в якості друга, бо своїх однокласників вона не просила. (Влад знав, що Інна закохана в нього. І ні про кого більше мови не може бути.) То що ж він тут робить?

Тож коли Інна нарешті сіла поруч Влад тихенько шепнув на вухо: