85

Рівно о шостій Влад зупинив машину біля кованої брами будинку номер шістдесят шість. Хлопець ще раз глибоко вдихнув, взяв сумку ноутбука і пішов до хвіртки. Сьогодні буде цікаво.

Треба визнати, що страх Влад мав даремно. Його там зустріли напрочуд дуже нормально. В дома була лише пані Емма. А з нею хлопець був знайомий. Тож жінка без зайвих церемоній йому сказала підніматися на верх.

Кімната Інни була не велика. Але така затишна, що тут хотілося бути. І це без перебільшення. Всюди було гармонійно підібрано колір. Не занадто яскравий. І не занадто тусклий. Такий собі, середній. Він і не надто ріже очі. І разом з тим дає бажаний затишок. Все тут було підібрано. Так, ніби в стилі вікторіанської епохи. Хоча це лише імітація. Але.

Не далеко від вікна стояв не великий столик. Якраз на одну людину. за ним можна було сидіти писати, читати або щось інше робити. Біля нього стояло крісло з великою спинкою. З одного боку від столика було акуратно застелене ліжко. А з іншого, в куті – комп’ютерний стіл. Теж з таким самим кріслом.

Коли Влад зайшов Інна щось робила сидячи за столиком. Вона не встигла закрити свою роботу. Тож він побачив кусок картини яку дівчина малювала на великому папері.

– О, сам Влад Андрійович не побоявся прийти! – зустріла його не великим підколом.

– Бачу ти малюєш. Класно. Можна подивитися? – і він зробив крок до стола.

– Не можна. Хто вам сказав, що я дозволила! І взагалі, дядечку треба стукати перш ніж заходити. Може я тут з хлопцем була. Як вам таке.

– Та ніяк. Тягни найтовстіший зошит який лише маєш. Будемо надолужувати втрачене.

Збрехав. Ой як збрехав, коли сказав ніяк. Щось таки щипнуло десь глибоко під серцем від тих слів. Але ні чим себе не видав.

А тим часом Інна уже несла товстезний зошит і тарілку фруктів. А ногою закривала за собою двері. В цей момент вона виглядала зовсім не тим ангелом, яким вміла прикидатися. Ні, така ж матеріальна як і він сам. Але якась незвичайна. Розумна. Вміє сказати. Має що відповісти. Вона не ображається. Влад підсвідомо порівнював цього ангела з диявольськими витівками з Христиною. І треба сказати, що сто процентів не в користь останньої. Ні, тут нема навіть що порівнювати. Це так би мовити небо і навіть не земля.

– Ну що, почнемо трудові будні в нашій дорогій історії?

– Але спочатку одне питання!

– Інна! Ніяких питань. Лише відповіді. І так, – сідаючи на крісло продовжував Влад, – почнемо з … з наполеонівських війн. До того нема про що дуже говорити.

Дві години пролетіли як п’ять хвилин. Влад не відчув ані втоми. Ані бажання закінчити вже і йти. Все проходило в легкій, не вимушеній атмосфері. І треба сказати, що вони багато встигли за ці дві години. Але разом зі тим ніби просто сиділи і теревенили.

– На сьогодні з нас досить. – нарешті промовив Влад. – Година пізня. Треба мені рухатися.

– Ну то наступного разу прийдіть швидше, Владе Андрійовичу. – підколювала Інна. – Хоча б так на годину.

– Якщо …

– Мама зовсім не проти. Як ви там казали мені колись: «немає жодних перепон для отримування знань»!

На дворі вже давно темно. І лише місяць блідим світлом відкривав зимову казку. Під ногами порипував морозець. А десь далеко по дорозі чулися чиїсь голоси. Влад прогрів машину і рушив додому.