81

Ранок дихав зимовою свіжістю. Влад йшов вулицею. Під ногами порипував морозець. Така собі зимова музика. Все навколо було обліплено білим інеєм. Краса. Просто зимова казка.

Але цією касою природи милуватися залишалося не довго. От уже і паркан школи. А там і двері. І знову приміщення. Отак і залишається найбільше диво поза увагою очей. Шкода. Але є те, що є. За, майже, пів року тут зовсім нічого не змінилося. Хіба що восени пофарбували паркан і почистили дерева. А так все як і було до.

Влад зайшов у двір, пройшов засніженою алеєю, піднявся сходами і переступив поріг. «Нарешті я вдома» – посміхнувся сама до себе. Але від цього тепліше йому не стало, від слова зовсім. «Дома то дома, зараз побачимо як тут нас пам’ятають» – піднімав собі настрій думками поки йшов до кабінету директора.

В середині було тихо. Коридори було порожні. Йшли уроки. «Як добре, що ще є хвилин сім, до дзвінка – подумав Влад – Поки ця тиша, то навіть будівля здається якоюсь інакшою».

А от і двері головного жерця цього закладу. Ну що ж, вітаємо дома. І Влад коротко постукавши відкрив двері. Однак, замість фізіономії директора Влад побачив в кріслі Тетяну Василівну. Що вона тут робила було не важко здогадатися.

– Ага, ти вже є!? – зразу ж з порога привітала вона Влада. – Владику, ти просто вчасно! Ну дуже добре, що ти нарешті приїхав! Це просто ласка Божа!

– Ну взагалі-то я… – не очікуючи аж такого прийому хлопець навіть не знав, що відповісти.

– Потім. Потім любий! – не давала перевести дух Василівна – В нас завал. Коротше, включайся в тему. Візьмеш зараз урок і шостому класі. Бо в нас повний завал. А вже потім поговоримо. Бо тут просто жах твориться.

– Добре. А де … – і він не встиг доказати, як задзвонив телефон.

І Тетяна Василівна перш ніж відповісти на дзвінок перервала його відповівши:

– На лікарняному. І хто знає коли буде. Ключ від твого кабінету ось! – і вказала пальцем на стіл поруч себе.

Влад забрав ключ і вийшов. Все як і завжди. Хтось захворів. Хтось на курсах. А в когось не передбачувані обставини. Ну що ж, треба йти приступати до роботи. Але спершу бодай одним оком глянути на свій-чужий кабінет. І Влад почвалав по сходах.

Кабінет стояв самотній наче середньовічний замок, що чекає свого господаря з далекого походу. Решті знову тут війнуло життям. Видно було, що час від часу тут проводилися якісь уроки. Але які саме сказати було складно. Бо вивченням інформатики тут точно не пахло. Скоро тут буде знову повноцінний урок. А не лише історичний екскурс у вигляді слайдів і монотонної розповіді.

Задзвонив дзвоник і двері тихо відчинилися. До класу увійшли якісь діти. Влад їх ніколи не вчив. Тож це будуть, по суті, лише теревені. Бо що ще робити, за три тижні до нового року.

Так десь і приблизно і прошов урок. Бо діти виявилися абсолютно не готові до чогось більшого аніж писати якусь мазню в зошитах і розспівувати якісь завчені терміни і назви, котрі Влад і сам не пам’ятав. Тай кому там в голові як називається та чи інша функція правильно. Головне, аби ти вмів нею користуватися. А не просто вимовляти мудрі слова.

Ну але все ж дещо вони таки встигли пройти. І тут як не крути Влад не міг просто так закрити очі. Тож практичне завдання таки встигли зробити. А ще Влад показав кілька класних трюків аби малі вміли скривати вікна від всевидющих сторонніх очей.

Перший урок пройшов, можна сказати, у спокійному руслі. А далі почався звичний темп. Ще два уроки Влад провів без лишніх емоцій. Просто було якось не зрозуміло порожньо. Він же не так чекав провести свій перший день. Звісно, що не так. Він планував прийти, покласти всім каву? Посидіти за теплою розмовою? Що не так малюк?! Чого ти чекав?

Нічого такого Влад не чекав. Просто рівень пофігізму до всього серед оточення вбивав. Як так можна бути ходячим зомбачком і нічого не бачити навколо себе. Всім на все плювати. Головне, відбути на роботі свої години. Головне, в неділю піти в храм і поставити собі галочку. Зробити вигляд. Що тебе цікавить проблема твого сусіда. От і все. І не бачити нічого окрім дешевого, тимчасового, нижчого.