80

Влад знав, що кличуть не просто так. Згідно з умовами проекту, у разі якщо Влад добросовісно пройде навчання і дасть там гарні результати, школа отримає від міністерства широкий бонус.

І от за три дні до Владового повернення на стіл директора впав конверт з документами для широкого бонусу, в котрому крім якихось грамот, виписаних премій, присвоєнь й іншого паперового мотлоху було ряд документів про грошове виділення для школи на модернізацію. Те, на що чекали роками як Робінзон Крузо на рятувальний корабель, уже без надії й сподівання. А тут бац і на тобі.

Ні, ну круто. Але ж тепер це все треба освоїти. І то, ну, дуже швидко. Бо до кінця роки треба дати вже звіт. Тож треба швидко все зробити. І саме тому, Влад мав прийти. А для цього він повинен бути вже офіційно на роботі. Добре що хоч прихав в суботі у вечері. За неділю відіспиться. А в понеділок уже буде готовий до праці.

Влад розтягнувся на ліжку. Тепер він відчував себе якось інакше аніж кілька місяців тому. Між тепер і тоді яких п’ять місяців. А така глибока різниця. І він її зараз, на самоті дуже відчував.

Різниця відчувалася в усьому. В ставленні. В грошах. В комфорті. В можливостях реалізації. В усьому.

Гріх сказати, що йому тут погано. І ставлення не погане. В порівнянні з багатьма іншими. І все під руками. Але є але. І то не одне. І ось в чому причина. Там він чужа людина, не маючи ніякої освіти (за нашими показниками) може заробляти собі на життя і не паритися нічим. А при бажанні може мати багато більше.

А тут? А що тут! Тут він лише Влад Андрійович – хлопчик на побігеньках. І не більше. Так він має роботу. Але яка за неї платня? Смішна. Що таке зарплата молодого вчителя. Та разом з усім тим, що він мав на кінець року смішно було дивитися. А на фірмі що? Дротики паяти за копійки. І сенс з того, що він має вищу освіту. Кому то тут в голові!

Влад закрив очі. Він знову повернувся думками туди, звідки щойно приїхав. Світ же такий красивий. А він до своїх двадцяти шести навіть не знав. Навіть уяви не мав. Не те щоб думати.

Влад згадав школу. От що він буде молоти цим малим на уроках. Що треба вчитися і хавати все, що кажуть? І що далі? Інститут. Червоний диплом. І «вільна каса»! Та кому він бреше. Все це банальна брехня, в котру вже ніхто майже не вірить. А тепер ще й і він сам.

Ну от не знає він хімії. І що далі? Від того земля не стала квадратною!? Ні, не стала! Тай спиться йому від того не гірше. А от те, що він не знає, не вміє багато деяких речей – це проблема в житті. і найголовніше це те, що він не вміє жити і насолоджуватися цим життя. А люди вміють.

От навіть таку, здавалося б, звичну річ – будувати стосунки. А виявляється він не вміє. І ніколи не вмів. Бо давав ноги об себе витирати. А скільки можна було б всього уникнути, якби він знав те, що знає зараз. А час пішов. Він втрачений. І вже нічого не зміниш.

То що він має розказувати цим молодим організмам? Що треба слухатися старших? Але ж деколи ці старші гальмують, як стара волга! І що тоді? Де границя між цим всім? Де допустима межа між мусиш і маєш право? Бо якщо лише мусиш – ти раб! Ким би ти не був.

Це вперше в житті Влад так глибоко почав замислюватися над всім цим. Над своїм життям. Над майбутнім. Хлопець почав приходити висновку, що весь цей час він йшов в неправильному напрямку. І це було найстрашнішим. Адже, в цей момент почали валитися його всі мрії, бажання, фантазії і рожеве майбутнє. А їх місці поставала сувора реальність.