76

А між тим Влад Андрійович тихою ходою просувався у царині ІТ технологій. І старе добре Чикаго давало йому в цьому не аби який підйом. Чому так? Бо тут він був чужий. Бо тут він був лише студент. Бо тут він мав чого повчитися. І всі можливості для того аби отримати відповіді на ті питання, які його цікавили в даній царині. Ну і не лише в ній.

Спати є де. Їсти є що. Читати також є. Розклад занять вільний. Так, що ти не перегрієшся. Одне два-три заняття по годині з чимось. І то десь ближче до обіду. З перервою для відпочинку. Посилено. Але без перенапрягу. Так можна хоч цілий рік вчитися. А безплатний вай фай дає змогу застосовувати всі отримані знання на практиці. Ще й додому подзвонити.

Але було одне але. Саме так одне, єдине але. Спочатку це не відчувалося. Однак, десь на початку наступного місяця Влад відчув самотність. Його тягнуло назад, туди до себе. Туди, де він мав яких не яких друзів. Туди, де було все знайоме. Туди, де він провів все своє життя окрім цих кількох тижнів. Туди, де була робота. Та робота, на котру він ніяк не хотів. Але тепер вона тягнула його назад.

Хлопець почав пригадувати різні моменти з життя, особливо за останній рік. і це якось дивно гріло. Чому? Адже ж тут класно. Тут є все. І навіть перспектива залишитися. Котра з початку для нього була чимось нереально прекрасним. Але не зараз. Зараз Влад не тішився з того.

Настав вечір і Влад сидів за компом. Він писав програму. А заодно переписувався з друзями. Раптом до нього хтось долучився. Нік був дивний як для когось знайомого. Але хлопець не парився тим. І просто додав у друзі.

За годину на екрані ноутбука уже викинуло вікно, що ново приєднаний таємний друг телефонує. Спочатку Влад не спішив відповідати. Але все ж натиснув клавішею мишки на зелений колір. І оба-на. На екрані з’явилося знайоме лице. Саме так – це була Інна.

– Влад Андрійович добрий вечір! – почувся той же знайомий голос.

Так знайомий. Такий знайомий, що аж страшно подумати.

– Угу. Був добрий.

– Доки не відповіли на дзвінок.

Інна мала гарний настрій.

– Кажуть, вас не буде на перше вересня.

– Уяви який подарунок.

– Як жаль. А я вам квіточки купила аби подарувати.

– Ага, дві чорні троянди – з усмішкою підколов Влад.

Насправді він був радий цьому дзвінку. Але боявся навіть собі признатися.

– Ну чого аж так. Хоча ідея класна! – засміялася Інна. Видно було як вона хоче говорити з ним.

– Вам там не скучно? – раптом спитала Інна – Без нас?

– Без кого саме? Уточни – ніби жартома відповів питанням на питання Влад.

– А хоча би без мене. Ну от хто ще буде так діставати як не я. та й зрештою…

– Інна ти просто в ціль! – вже розсміявся він. – Діставати ти вмієш. Я ще від першого разу оцінив твоє зухвальство.

– Ну а що ти чекав. Привалив до нас, почав напрягати, валити уроками, грузити всякими термінами. Це була своєрідна захисна реакція. Ми так всіх зустрічали. Мали б попередити. Надіюся, без образ.

– Та за що ображатися? Я ж тоді вам двійок намалював так щедро як лише міг. І подіяло.

Обоє засміялися. Бо це правда. Перші дні вони сильно противилися новачкові. Але ж рештою підкорилися. І виграли. Бо ж саме з ним, цим нахабним новачком, вони отримали більше аніж за попередні всі роки разом.

– Можна спитати? – звернувся Влад. – Чого ти подзвонила? Але чесно.

З обох сторін настала тиша. Кожен думав, що сказати далі. І кожен дивився на свого співрозмовника, вивчаючи поведінку. Нарешті, після довгої мовчанки Інна відповіла.

– А ти справді не догадався? Ти молодий, класний, самотній, розумний…

– Звісно, що здогадуюся туди хилиш. Але все ж цікаво, на що ти розраховуєш? Ну ти ж розумієш, що це дико. Інна так не можна.

Але не можна що? Вірити в майбутнє? Жити заради того майбутнього? Кохати? Що саме не можна? Легше всього є говорити шаблонними фразами. І залишати місце для недомовок. Для холоду. Для непевності і обману.

Влад і сам це розумів. Але не хотів по все це думати. Або звик боятися. Звик сприймати все такими ж затертими шаблонами як і тисячі інших, котрі обсуджують всіх і вся виходячи лише зі своєї власної хворої фантазії. Саме так, збоченої. Бо любити іншого це радіти за нього, підтримувати коли це потрібно, допомагати, дарувати тепло душі. А зустрічатися це давати крила для злету в майбутньому. А не просто гратися як кролики.

– Інна, давай поговоримо нормально. – сказав Влад. – Ти не ображайся на мене. Ти хороша дівчина. Та це занадто. І я старший. Звісно, що дружити ми можемо. Але ні на що інше розраховувати не можна. Ти ж розумієш!? Я твій вчитель, чорт забирай!

– Ти ним завжди не будеш. А те, що старший то дурниці. Ти просто чекаєш на свою хвойду! А вона, до речі, вже відчалила до свого хахаля.

– Інна перестань!

– Це правда! Не віриш? Спитай Арсена. Він тобі завжди каже правду. І не забувай, що тобі все рівно доведеться повертатися. Влад, я тебе тут завжди буду чекати.

Слава Богу, розмова закінчилася. Влад втер під з чола і пішов знову в душ. Що ж тепер йому робити, хлопець не знав. Адже, Інна просто так розкидатися словами з ним не буде. Це не подобалося. Але в запасі є ще час. А там побачимо.