На березі океану душі

73

Інна прокинулася як сонце вже стояло високо над горизонтом. Вона давно проспала і час, коли вони домовилися з Олесею зустрітися аби разом бігати. І час коли мама пішла на роботу.

В домі було тихо. Як завжди. Лише в низу між собою в клітці перемовлялися папуги, на зрозумілій лише для них мові. Це був татів подарунок поза минулого року. Бо цього року Інна отримала поїздку в Іспанію. Ну як отримала. Лише обіцянку, що вони поїдуть в кінці серпня на два тижні. Або до Іспанії. Або ще кудись.

Інна вже смакувала їхнім спільним відпочинком на березі моря. Уявляла як вона буде купатися. А терас сказати, що це Інна справді любила. Вода була її стихією. Дівчина ще від дитинства любила плавати, купатися і загорати. І майже кожного року мала таку можливість. То лише цього року все відклалося аж бозна на коли. І все через батьків. Бо вони все мають купу роботи. І не можуть швидше.

Але то нічого. Вони ще своє наверстають. І то з надлишком. Бо можна буде ще покататися по італійських замках. Або по дорозі проїхатися баварськими землями. Там теж є куди походити. А мама завжди щось знайде цікаве.

Але поки що треба вдовольнятися тим, що є. тож завтра вона піде покупається на озері. Звісно, якщо встане зранку. А о це вже проблема. Вставати ранком не для неї.

Інна переглядала старі фото. Чорт, як то було давно. І так наче й не було ніколи. Ніби це видумка інтернету або папки, в котрій вони зберігаються. Здається, ніби це лише ілюзія польоту фантазії. І не більше. Вона думками поверталася в той час, який залишився зловленим моментом на фото. І ці моменти були єдиним нагадуванням минулого.

Того минулого, котрого вона вже більше ніколи не поверне. Минулого, котре мало і радісні і сумні дні. Минулого, котре залишилося там, десь в іншому вимірі.

Дівчина відкинула голову і заплющила очі. Вона згадала померлого дідуся Едуарда Марковича, маминого тата. Старий, сивий, з такою ж сивою бородою, не високого росту, широкоплечий. Він би міг ще жити, як говорила бабця Фаїна. Котра тепер теж геть зістарілася. Хоча і була ще не така вже й стара. Їй лише у листопаді буде сімдесят три.

Інна згадала, що вони давно вже не їздили до бабці. А вона все так просила аби приїхали. Колись вона маленькою проводила ціле літо у бабки з дідом. І це були золоті часи дитинства. Вона бігала десь в полі. гралася з іншими дітьми. І не парилася нічим. Їла підняті із землі яблука, потерши їх об шорти. Або й ні. Пасла корів. А натомість рогаті блудили де лише хотіли. Так, що іноді аж опинялися в чужому городі. А вечором було свіже, тепле молоко і щасливий сон аж до самого ранку.

Потім години проведені з дідусем, котрий завжди мав що розказати, щось нове цікаве показати, і взагалі так заволодіти її дитячою увагою, що мала Інна забула про геть усе на світі. Навіть поїсти. І якби бабуся Фаїна вчасно не покликала обох до столу, то хто знає чи були б їхні шлунки ситі сьогодні. Це було цікаво. Це було здорово. Це було по справжньому.

А що тепер? Вона самотня і нікому не потрібна. І єдиною, далекою і не досяжною зіркою на небозводі її горизонту зійшов один мужчина. Але ж він так не досяжний, як і самі зорі у вечірньому небі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше