71

Міське озеро – улюблене місце для молоді. Тут можна і відпочити. І зустрітися. І пробіжку зробити. Ну як пробіжку, не так щоб уже. Але стежкою бігти довкола можна. А можна і просто посидіти на лавочці і помилуватися тишею. Або заходом сонця.

Інна вийшла прогулятися. І саме сюди, на озеро. А куди ж іще вийти в маленькому провінційному місті. Ну дві, від сили три локації. І все. От і вибираєш між стадіоном і озером. Ні, ну звісно, що можна ще піти попити кави десь в кафе. Але ж не літом.

Вона йшла вулицею а вечірнє сонце торкалося обличчя останніми променями. Так, скоро кінець літа. Цієї чарівної пори. Ех, як шкода. Але ж буде інша, можливо навіть і краща пора – осінь. Вона красива по своєму. Вона має свій шарм. Це важко передати словами. Але осінь, це не лише пора сонних школярів і дощової депресії. Ні, це збирання урожаю. Це забарвленні листочки на деревах у різні кольори. Де одного краю ще зелений. А з іншого уже жовтий. Або червоний. І хоча осінь навіює певну тугу, все ж вона не така погана як здається.

Інна перейшла дорогу і вийшла на тиху вулицю, котра вела до озера з іншого боку. Тут, в тіні, під кронами старих дерев і повній тиші вона по волі робила крок за кроком задираючи голову високо до неба і розглядаючи як на самому вершку дерева сонце грається з листочками. Це була ідилія.

Але дівчині чогось не вистачало. Картина не була завершена. Потрібен був ще один штрих аби її закінчити. І цим штрихом мав бути хтось. Так, Інні зараз як ніколи не вистачало справжнього дружнього слова, жарту. Не вистачало чогось, що би дало їй можливість відчути щось більше аніж просто одинокість серед старих дерев. Не вистачало слова. Слова,с казаного бажаною людиною.

І саме в цей момент вона думала про Владена. Так, це не правильно. І вона розуміла. Так, це не можливо. І вона це знала. Але це було так бажано. Його голос, тихий, глухуватий, заспокійливий. Його жарти тверді, кусючі. Але не злорадні. Його погляд. Він не був поглядом закоханого чи друга. Це був порожній погляд. Холодний погляд в нікуди. Але він не був для неї таким холодним.

Інна розглядала листочки. Їй пригадувалися слова Владна, що кожна людина є неповторною, красивою по своєму і є любленою кимось. Але ким? Вона ж така одинока. То що з того правда? Так, власне, що таке правда? Де вона? Хто зможе пояснити їй?

А тим часом сонце поволі хилилося за обрій. Від води віяло легкою прохолодою. Чути було десь далеко як мукали корови на полі. Як десь дорогою поїхала машина. Але це було десь ніби далеко. Десь не тут.

На озері не було нікого. Повна пустка. Ніде не було нікого. Інна сіла на одну з лавок. Скоро мали підтягнутися подруги. Але оте «скоро» хто знає скільки може тривати. Але час є. куди спішити? Куди спішити поки ти молодий. Ти не відчуваєш плин часу. Його нестачу. Його обмеженість. Чи радше сказати свою обмеженість в ньому. Ні, ти просто живеш і не думаєш тоді про таке. То лише з роками починаєш усвідомлювати цінність цього слова. Лише в якийсь період життя починаєш інакше дивитися на все. А заодно переосмислювати свою сутність. І це називається дорослішанням.

До когось цей момент приходить в шістнадцять. До когось в сорок. А до когось і не приходить взагалі. І людина залишається у своєму коконі до самої смерті, не маючи уявлення про те, що її оточує. І не відчуваючи справжності життя, почуттів, всього. І вона тоді не живе. А лише існує. Як існує цеглина, яку вмурували в стіну. І яка не має ні відчуття. Ні осмислення. Ні страху. Ні любові. Вона просто собі є. доти, доки її не розіб’ють на куски.

Подруги підтягнулися вже з останніми променями сонця. Вони, як і більшість в їхньому віці, жили своїм «нині». І зовсім не думали про завтра. Віка боялася лише одного – схопити двійку. І не дай боже залетіти. Ліля навпаки на оцінки давно не звертала ніякої уваги. Єдине, що її лякало це дорослішання. Худа як кілок, вона ніяк не хотіла ставати старшою, бо вірила що тоді обов’язково розповніє. А це на хвилиночку найбільший страх для неї. Бути жирною.  Хоча там до жиру було далеко, як від землі до Андромеди.

Дівчата принесли цілих два пакетики соняшникового насіння. І тому всі дружньо сіли лузати соняшник. А заодно і обговорювати все підряд.

А обговорювати було що. Віка не давно розійшлася з хлопцем. Артем, за словами дівчини, виявився повним козлом. Чому саме, пояснити вона не дуже могла. Але тим не менше, він був козлом і крапка.

– Дівки, він просто погань. І я дуже рада, що лишила його. Мене Ігор запросив завтра погуляти.

Інна дивилася на подругу з якоюсь прихованою відразою. Може тому, що знала правду. Як Артем бігав пів року за Вікою. Як хлопець старався сподобатися їй ще рік назад. І навіть закінчив музичну з відзнакою аби лише Вікторія на нього звернула увагу. Хоча тиками пальцями по клавішах піаніно його тішило мало.

Але це нікому не докажеш. Як це – любити і бути відкинутим. Бо ж Віка нічого навіть і слухати не захотіла в свій бік. Мовляв, я така вся бідна-нещасна а ти ставиш такі різні питання, вкидаєш фрази і хочеш якось відбілити того, кого маєш засуджувати просто за компанію.

Але це не до Інни. Вона просто так таке робити не буде. Чому? Бо не хоче! От чому! Для чого просто так очорнювати людину? При тому знаючи правду! Інна просто перевела розмову в інше русло.

А Ліля, котрій все було байдуже, легко переключилася на другу тему. Бо їй теж було не дуже слухати про Артема таке. Як не як а все ж таки троюрідний брат. Хоча то родичі через праве коліно. Але все ж.

Лілька більше хотіла почути відповідь на своє болюче питання, куди їм піти в неділю. Бо день народження як би там не було але один раз в рік. І хто там знає як воно буде наступного року. Тож треба бодай якось десь відсвяткувати. Таку пропозицію було підтримано. І було проголошено на суботу похід в піццерію.

– А ти знаєш, – сказала Ліля, – Арсен казав, що Владен вітав його з днем народження. Казав, що він зараз в Америці. І до речі, Арсен зараз до нас також підтягнеться.