68

Емма Едуардівна зайшла в кабінет. Сьогодні як ніколи вона чомусь мала настій. І хто би що не говорив, а є таки люди, після зустрічі з котрими у тебе виникає бажання щось робити, кудись піти, щось думати, творити. Ти хочеш аби цей день тривав і тривав. І ніщо більше не здатне знищити твій настрій.

Жінка була приємно вражена від розмови з Владом. Такий молодий і такий відвертий. Такий простий і водночас такий складний. Такий розумний і водночас такий простий і зрозумілий. Вона мимоволі замилувалася цим юнаком. Чорт забирай, він же би був ідеальним. Але не для неї звісно. Для дочки.

Кожна мама хоче своїй дитині як найкращого майбутнього. І це цілком природно. Це цілком закономірно. Але стоп, стоп, стоп. Він же як не як уже трошки не в тому статусі. А біс з ними, з тими статусами, формулами, чужою думкою і всім іншим.

Але поки ще думати про таке зарано. Ще цілий два роки. А за цей час, ой як багато води стече. І такий «подарунок долі» вже буде явно зайнятий.

Емма Едуардівна хижо усміхнулася. Треба тримати орла за ноги аби не полетів далеко в небо. Хлопець він не поганий, хоч і не багатий. Вона сприятиме йому в усьому, що би він не видумав. От і все. А там побачимо.

– Скажи Лесю, – звернулася вона до своєї помічниці, котра щойно відкрила двері – як тобі ідея, про яку я говорила тобі?

– Ідея досить не погана. Але боюся, що у нас з цим не буде підтримки. А ще…

– Кажи.

– Дзвонив Валерій Петрович. Просив передати, що все гаразд. І він все зробив, як і ви просили.

– Це тішить! – відповіла пані Емма. – Дякую Лесю. Зроби нам кави. І приступимо до роботи.

Молода жінка покинула кабінет. А Емма Едуардівна опустилася в крісло і закрила очі. Про що вона в цей час думала важко сказати. Бо обличчя залишалося без емоційним. Лише іноді пальці нервово сіпалися.

Так вона просиділа аж поки не відкрилися двері і до кабінету не зайшла Леся з підносом і з двома чашками кави. Зараз вони сядуть і обговорять все, що мають робити. А тоді з настроєм підуть робити. Бо як то кажуть, робота сама себе не зробить.