67

Ранок ніс в собі нову історію. Як і кожен наш день він починався з нового листка. І закінчувався новим підсумком.

Влад встав з самого ранку бігав по хаті. Він вмився, збирався, їв, одягався. Часу ще було багато. Але краще за швидко аніж запізнитися. Тож Влад нажимав на ногу.

Нарешті хлопець вийшов з дому. На дворі був теплий, сонячний ранок. Сонце лише вставало. Вулиці були майже порожні. Лиш де не де гавкав чийсь собака. І співав солодко півень. Влад йшов вулицею поглинутий своїми думками.

Раптом біля нього пригальмувала якась машина. А за мить почувся жіночий голос:

– Владе Андрійовичу. Владику! Ти вже зібрався бачу. Сідай, підвезу. – це була пані Калішинська.

Кажуть, що якщо чорний кіт перебіжить дорогу то це погана ознака. Та то дурниці. Тут чорний кіт з двома порожніми відрами ховається. Але не до Влада. До нього ця пані завжди ставилася добре, якщо не суперово. Навіть інші це замічали. Як Емма Едуардівна завжди намагалася з усіх можливостей позитивно відповісти на прохання молодого педагога.

– Ну як, готовий? – не переставала пані Емма. – Це так гарно, що ти згодився поїхати. Ми думали, що відмовишся. Але нічого. Трошки побудеш закордоном. Щось там побачиш. Тай вже приїдеш сюди зовсім іншим. Це тобі на користь.

– Так, дякую. Це ж з вашого благословення наш проект отримав підтримку.

Влад знав всю правду. Знав, що саме за сприяння Емми Едуардівни його проектові дали хід. Саме вона клопотала, щоб виділили гроші в повному обсязі. І так само вона посприяла аби все це по дорозі не дістало ноги. І дісталося остаточного місця призначення в тому обсязі, в якому було описано на папері.

А ще пані Емма помогла з поїздками. І це також не мало важно як для такого не великого містечка. Бо можна ходити і оббивати пороги в пошуках спонсора і всього іншого. І вкінці кінців нічого не отримати. А тут все і зразу. Тому, його фраза не мала ані найменшого натяку на лесть.

– Ну що ти! – відповіла пані Емма. – Ми повинні знаходити час і гроші на те, що найважливіше. Правда ж!?

І це звучало як твердження. І як питання. І як факт. Але хто там знає, що вона мала на увазі.

– Ти знаєш, Владе. – продовжувала пані Емма – Можна, я так буду звертатися?

– Звісно, звісно. – згодився хлопець.

– Так от, Владе, ти не думай, що я така вже погана як там про мене говорять. Просто робота така.

– Я не знаю, що там про кого говорять! – відповів хлопець. – Мене це цікавить найменше.

– Не розказуй. Я знаю, до чого ти був то говорив тоді на святі. Бо це правда. Я трохи не дуже мама. Але ти не можеш судити іншого, не знаючи його життя з середини.

– Та я й не збирався когось судити. З чого ви таке взяли?! Думаєте, що це стосувалося вас. Ні,зовсім ні. Половина школи має цей гріх. І це погано. Бо гроші грошима. А коли дитина росте і не відчуває за плечима підтримки – це ламає її на шляху до досягнення бажаного. От чого так багато алкоголіків, наркоманів, проституток? Думаєте, питання в грошах! Ви ж самі, краще від мене знаєте, що і серед добре забезпечених це є. Більше того, саме діти з благополучних сімей часто пускаються під косяк. Ваша Інна дуже розумна. Але їй не стає вашої любові. От і все. Як і решті. Як і мені в свій час.

Ви знаєте, я на новорічній дискотеці я забрав у неї з сумки алкоголь. Думаєте, це не може повторитися? І не знати чи там буду я! Так, я зробив не правильно бо не сказав нікому. Але що то дасть, коли скажеш? Крик, сварка, кіпіш!? Ну буде пошук крайнього! І що це дасть? Ситуацію ніхто не буде виправляти а просто нагавкають на когось. От і все. А те, що вона на уроках деколи газувала до мене, ну то таке… І я також не був святим свого часу.

– Ти … – вона хотіла сказати «звинувачуєш» але не змогла. – Ти молодець! Ти все правильно зробив. Вона не є погана. Просто… просто важка дитина.

– Не зовсім. Я терпіти не можу багатеньких нащадків через їхню гордість і пиху. А в неї цього нема. Все, що вона витворяє лише через характер. І відсутність уваги.

Нарешті вони були біля зупинки.

– Дякую, що підкинули. Обіцяю там не підвести.

Хлопець виліз з машини і побіг до автобуса, котрий якраз загружався аби їхати. А Емма Едуардівна ще якусь мить сиділа і не могла прийти в себе. Вона не чекала такого. Ну зовсім не чекала. Так культурно але так відверто з нею ніхто не говорив. Завжди були якісь недомовки. Якісь натяки на щось. Або скарги.

О як же вона не могла терпіти ті скарги. Так, ніби її єдина дочка не дівчина а цілий монстр. Але зі слів деяких вчительок саме так і виглядало. І це робилося не просто так. Таким чином підкреслювалося, що мовляв ми от так терпимо вашу дочку, то все з чим би ми не прийшли до вас має бути полагоджено.

А цей абсолютна протилежність. Він ні разу не сказав про Інну поганого слова. І навіть ніколи не просив якось вплинути на неї. Більше того, таке враження, що він оправдовує її. Дивно. Але ж як не як а приємно почути, що твоя дитина не монстр а цілком своєрідна (може не така якби хотілося) особистість. Все ж таки це визнання з боку класного керівника. Хоча який же він керівник, хлопець без педагогічної освіти!

А з іншого боку – він краще дає оцінку реальності аніж половина її співробітників зі стажем роботи більше десяти років у органах адміністрації.

Старий автобус рушив, залишаючи після себе лише хмари пилу і вихлопних газів. А разом із тим він залишав назавжди колишнє життя Влада. Більше так не буде. А те, що буде далі Влад ще ніяк не міг знати.

Хлопець спокійно всівся біля вікна і дивився як вони минають будинки міста, як проминають на виїзді знак, як автобус трясучись і кахикаючи потягнувся дорогою в напрямку майбутнього. Його майбутнього.