62

Він вгадав. На озері справді нікого не було. І лише риба плюскала вистрибуючи у воді і роблячи на поверхні кола-хвилі. Ідеально для художників і поетів. Але не для простої людини. Є люди які бояться такої тиші. Ну що ж, є можливість подумати. Не просто можливість – а ціла нагода побути на одинці з собою. Саме те, чого так не стає іноді.

Хлопець сів на лавку і розслабився. Він поринув в думки. І лише зрідка позирав чи ніхто не йде. А думати було про що. Бо ж і зміни такі за рік. І це не могло не вплинути на нього самого.

Хвилі легенько били в дамбу. Вітер вже стих. До своїх гнізд поверталися птахи. Сонце схилилося над горизонтом. По стежці в здовж берега бігла собака. А там, далі, на полі паслися ще чиїсь корови.

Влад поринув в роздуми. Він перемотував все, що відбувалося з ним протягом цього останнього року. І нова робота. І цей дивний рух, бажання щось змінити. І розставання з Христиною. Все це виглядало йому якимось чужим і не реальним. Так наче це було лише в його голові.

А сонце вже заходило за обрій. Його стані промені ще бавили Владові очі. Але ще мить і воно повність заховається. Так само і в житті. Ти ще ловиш останню посмішку, останнє слово, погляд а людина вже заходить за обрій твого життя.

Легенький вечірній холод торкався тіла. Лише він нагадував хлопцеві про те, де він. Треба було повертатися додому. Але йти не хотілося. Він хотів посидіти ще трохи. Ще трохи того безцінного часу потратити тут, в глибині себе. Ставало темно. І Влад хоч не хоч а мусив піднятися з лавки і зробити нарешті перший крок звідси. Він повільно йшов дамбою. А куди спішити? Спішити нема куди. Нема до кого. Нема для чого. Лише тепер він зрозумів ту цінність свого часу, про котру не думав раніше. Ту вартість кожної своєї хвилини, на котрі ніколи не звертав уваги. А дарма. Це його життя. Його час. Його власність. І лише він може тратити його так, як захоче. А не хтось інший.

Дивно, але раніше Влад так навіть не міг собі подумати. Час, власність, увага, трата – слова які не мали ніякого зв’язку між собою на перший погляд. Тепер вони мали і зв'язок і значення. Шкода, що пізно.

«Краще пізно аніж ніколи» – думав Хлопець. І був правий. Бо що таке пізно в його віці? «Що таке пізно, коли тобі ще до тридцяти рости і рости! Абсолютно нічого. Куди спішиш так, Владе! Раніше ти собі не міг уявити як то бути одному. Як то не мати кому подзвонити. Як то, коли у тебе не має дівчини, подруги, коханої. А нині ти все це переживаєш. І як бачиш, не смертельно. Навіть більше – є час для роздумів».

Влад усміхнувся. Щось відбувалося в його середині. Щось такого, що він не міг пояснити навіть собі. Але розумів, що це конче. Що це правильно. І що це на краще.

А озеро било маленькими хвильками об дамбу, ніби в такт з його думками і заспокоювало душу. Тепер він буде один. Але це не так. Адже у нього є батьки. Є дах над головою. Є робота. Так, робота. І при думці про роботу, Влад тепер думав про школу. Так, так про школу. Про ту саму, котрої він ще так не давно боявся як чорт ладану. Про ту саму, до котрої на роботу його заніс лише ну дуже щасливий випадок. І працювати в котрій він ніяк не бажав. Влад відчував, що йому цього бракує. Що той колектив, та атмосфера, та постійна загруженість – йому так необхідні.

Що ж, люди міняються. Тепер він мав відповідь на те, як йому бути. Ту відповідь, котру він і планував знайти. І знайшов.