61

Життя справді не передбачувана річ. Буває так, що ти вже виглядало б у повній ямі, десь посеред цієї ночі в темряву пробивається промінь світла. І він здатний винести на гору всю твою, здавалося б надламану, природу. Цей промінь надії. Промінь віри і перемоги. Над самим собою.

Влад, саме сидів за столом і перечитував лист від адміністрації. Це був офіційний лист, в котрому йшлося про те, що його Влада Андрійовича Синтіна оголошено переможцем в всеукраїнському конкурсі проектів і включено до списку осіб, котрі мають проходити стажування закордоном.

Це не могло не тішити. Його проект не лише завоював своє місце серед багатьох чиновників райапарату але й зумів переконати столичних дядьків, що оновлення шкільного процесу навчання в галузі комп’ютерних програм і вивчення комп’ютерної грамотності є не просто необхідністю але цілком навіть дуже потрібним і логічним кроком. Ба більше того – це один із пріоритетів розвитку нового покоління в умовах сучасної реальності.

Таким чином йому вдалося переконати багатьох впливових людей виписати «глибоку підтримку для «рідної» школи в розмірі трьохсот тисяч. Це дозволяло не лише покращити стан класу інформатики і закупити нові машини для цілої школи. Але й дало можливість зекономити «пару лишніх гривників» на першокласний ремонт. І навіть попри всі ті відкати, що є цілком реальної справою, результат перевершував усі навіть найамбітніші очікування. Тож молодого і «креативного педагога» не просто відмітили галочкою, як то у нас все буває. Але й дали можливість вирушити закордон.

Здавалося, ніби сам Бог зглянувся над Владом, дарував йому таку виграшну лотерею за ті кілька днів смутку. І треба сказати, що якщо це так – то воно було того варте. Влад був радий. Він справді тішився такою новиною.

Не кожен може отримати таке навіть після багаторічного вкалування на роботі. І навіть якщо чесно і сумлінно трудиться. А тут, отак за один раз, за рік. І скільки всього.

Тепер головне питання стояло в іншому. Як відреагує шеф? І що скаже директор? Бо він фактично має покинути обох на три з половиною місяці. Тобто, з серпня до листопада. Звісно, всі будуть казати, що вони безмовно раді. Але ніхто не захоче відвісити на два місяці роботу. А Влад втрачати роботу не хотів. Як і не хотів втрачати такий золотий шанс. Але бажання бажаннями а реальність така, що треба реально обирати щось одне з двох.

Хлопець дивився на лист і губився в догадках. А що як йому все ж таки поїхати!? От взяти і поїхати. А тоді будь що буде. І нехай він залишиться роботи. А тоді маючи закордонне стажування зможе влаштуватися будь-де. Що ж – вирішено. Завтра він так і скаже. І нехай станеться те, що має статися. Помилитися не страшно. Страшно провтикати свій шанс. Це справді страшно.

Прогулянка вечором була йому просто необхідна. І Влад пішов блукати містом. А чого ні? завтра неділя, все що мав – зробив. Треба ще все по порядку розкласти. Перші хвилі афекту минули. Тож тепер думалося зовсім інакше. Отже, він має пройтися і по роздумувати ще гарно над усім. Бо поспішні кроки теж не є розумними. Все має правильно будуватися. А не просто спонтанно приймати рішення. І Влад як раз це і хотів зробити – обдумати. І звісно, він піде на озеро. Там зараз тихо. Нікого не буде. І найкраще, що можна лише хотіти в цьому світі безперервного руху і гамору.