60

Ранок не приніс бажаного полегшення. Ні, вона не чекала чуда. Але ж хотілося чогось такого іншого. Чогось такого, що дасть змогу відчути себе інакше. Чогось такого, що може враз все змінити. Але нічого такого не ставалося.

Інна поверталася до домашньої реальності. Її витівки поза додом розцінювалися не як прояв дитячості. А як нахабну поведінку яка приносила неприємність предкам. Але разом із тим мама (уже в вечері, після довгої розмови за вечерею) сказала, що вона все одно любить свою дочку. І готова на все аби та була щаслива.

Е ні! Вона на це просто так не купиться. Інна знала, що мама просто так таке не скаже. І що це мало під собою якусь іншу причину. Однак, вона просто так не звикла розпливатися від гарних слів, чиїх би то не було. Навіть, якщо це і говорить власна мама. Так, характер весь в маму. Навіть тато не був таким. І про це не раз говорив. Він навіть побоювався, що дочка може мати погані наслідки через таку поведінку.

І його побоювання були не безпідставними. Старий Калішинський догадувався чиїх рук справа з отруєнням малого. Так, догадувався. А що тут ховати! Інна ніколи не вирізнялася виваженістю. Ані ввічливістю. Більше того, вона вже давно була на не найкращому рахунку в школі. І лише всесильна батьківська рука тримала парасольку-щит над її щасливим майбутнім. Але так буде не завжди. І що тоді? Він запитував не раз дружину не раз на кухні, коли Інна була в себе в кімнаті.

Чи чула вона ці розмови? Авжеж чула! Дівчина лише вдавала, що йде спати а сама замираючи на сходах слухала, що про неї говорили тато з мамою. А говорили вони іноді не зовсім добре. В цілому вони обоє були не задоволені своєю дочкою. І не знали як цьому зарадити. Чула Інна не один раз нарікання в свою сторону. І навіть те, що ніколи б почула в очі.

Тому і не дивно, що дівчина будувала в собі захисну реакцію на всі випади чиї би то не було. З притаманним їй максималізмом і запальністю вона сприймала на свій рахунок дуже болісно все, що говорилося так сказати за закритими дверима. Тож і не дивно, що ставилася з глибокою не довірою до всіх.

Тому на твердження, що мама зробить все заради неї – лише загадково усміхнулася, мовляв «ну, ну поговоріть собі тут». І спробуй довести цій юній людинці, що вона зараз так помиляється. Що ж, час все покаже. Він ще докаже Інні, в чому вона помилялася. Але то буде не зараз. Трохи пізніше. А зараз їй треба якось триматися. І жити.

О доречі, а як там Влад Андрійович? Як же давно вона його не бачила! Так, це тема. Якось скучно без його приколів. Без його розмов. Без тієї атмосфери. От чого їй зараз не вистачає – атмосфери. Особливої атмосфери, яку вміє створювати лише одна людина. І ця людина – Владен! От холера. Треба ж таке.