56

В дядька Михася було тихо. Хата стояла вгиб подвір’я. Тож навіть якщо б на вулиці і був якийсь шухер, в середині все рівно залишалося тихо. І це має значення. Особливо, коли ти хочеш нормально поспати. Чи щось смачно почитати. А тут кругом ґвалт і крик.

Тут навпаки було все супер. Михайло давно купив собі тут стару хату. А з часом побудував собі цю. Так, що коли благовірна вирішала, що двохкімнатна квартира в центрі міста повинна ділитися на двох (хоча це було виключно його спадок від батьків) – то Михась спокійно звільнив приміщення і повністю переїхав сюди.

Влад любив Михайла Петровича як свого рідного тата. Той не раз брав малого Владика з собою на рибу чи в ліс. Бо любив збирати гриби, ягоди. Або ж просто прогулятися. «Здорово для здоров’я» – все казав. Та ще тепер ходить. Бо ж шістдесят вісім це не вирок.

Тут Влад міг повністю відпочити. А заодно і було поговорити з ким. Михась ніколи не відмовлявся потеревенити.

– Ну то як там твоя Христина? – спитав він, коли Влад зручно всівся в кріслі на веранді.

А дізнавшись, що ситуація, ну скажемо така собі, з притаманним йому настроєм додав:

– Та не переживав Владику. Знайдеш ти собі дівчину. Головне не спіши. Краще десять років справді ПРОЖИТИ аніж все життя просрати.

І тут він був правий на всі сто. Влад розумів це. Як і те, що цей широкоплечий, язикатий, не високого росту мамин родич поганого не порадить. Все ж таки чоловік прожив насичене життя. Від молоду вчився, працював, вертівся як міг. Потім літав «на вахту», заробляв файні гроші, в той час як багато хто ледь зводив кінці з кінцями. Гасав по Європі і по Азії. Бачив світ вздовж і впоперек. Потім знайшов собі роботу в рідному містечку. Аж нарешті опинився тут, в тихому селі сам на сам з природою і власними думками.

Але й тут Михайло довго не давав собі плакатися. Подейкували, що від недавнього часу одна жінка стала дуже вже сильно з ним дружити. Що ж хай говорять. Хай гудуть собі там попід ніс. Йому то що!

– І не кажіть. – погодився Влад. – Життя треба прожити.

– Отож бо! Ти краще подумай, може би куди документи закинув на заочну. А що, грошей на сесію не стане?

– Не знаю. Ще з тією школою… – невдоволено покривився Влад.

– А от школа це добре! Тримайся поки є шанс. Знаєш, Владе, ніколи не спіши відмовлятися від того, що тоді пропонують. Може воно не таке вже й погане. Крім того, зараз тобі нема куди спішити.

Так, він був правий. Спішити нема куди. Особливо зараз. Тай пропозиція не така вже й погана. Хоча й колюча. Але не все так було погано весь той минулий рік. Ну так були моменти, коли Влад був ладен кинути все. Були моменти коли боявся. Але ж і були моменти коли мав чим порадіти. Коли його хвалили. Коли давали можливість щось зробити. І це йому вдавалося. Ну ж були і такі моменти.

А страх він завжди буде. Де би ти не був. Він як тінь, ходить завжди поруч. Але якщо ти стоїш проти сонця, то він ховається за плечі. І Влад це розумів.