51

Та зустріч з коханою дещо остудила його думки щодо спільного майбутнього в Києві. Ні, все було нормально. Вони зустрілися як і домовилися. Христя прийшла навіть дещо раніше на кілька хвилин. Що для неї було не властиво. Але це була дурничка.

В ній відчувалася зміна. Дівчина була зовсім інша, чужа. Все в ній було інакше. Влад ніяк не міг впізнати в ній колишню кохану.

Навіть в одязі Христя змінила свій смак. І якщо раніше вона одягалася якось просто – то тепер було видно, що речі куплені не «на секунді». «Що ж – подумав Влад – розжилася на гроші тай може собі і купити. Все ж таки молода дівчина, тай хоче виглядати так як і всі». Та не лише ці зміни кинулися в око.

В розмові Христя більше не була така люб’язна як колись. Ні, вона була якась надто тверда. Все починалося з наказового тону. «Ти повинен, ти маєш, ти мусиш!». Таким тоном вона ніколи раніше не говорила. Звісно, вони не раз радилися. Про щось сперечалися. Але вкінці кінців, приходили до спільної думки. Шукали найкращого виходу з ситуації для обох. То тут про це мова не йшла зовсім.

І якщо в перші дні, коли переїхала на стажування, дівчина наполягала на тому, що їм необхідно перебиратися то сьогодні вона про це навіть не згадувала. Так, наче і ніколи про то не говорили.

Крім того, Христина мало розповідала про себе і своє перебування столиці. Так, наче й не було нічого. так, наче б то вона нікуди й не їздила. Або якщо й їздила то не надто далеко. І це не було таким аж важливим аби щось обговорювати.

Та попри все вони прогулялися парком, посиділи на лавочці якийсь час і… І раптом задзвонив телефон. Дівчина відповіла на дивний дзвінок. Так, наче б то чекала. ніби то дзвонив хтось куди важливіший аніж він – Влад! І це було якось дивно для хлопця. І образливо. Однак він змовчав.

Все ж таки вони так довго не бачилися. Не варто починати зараз за будь-якої дрібниці нові грози. А шкода. Треба таки було. Та Влад не хотів починати бучу. І просто поцікавився хто ж то такий важливий.

-Керівник відділу. – буркнула дівчина.

-І що, це так важливо, що не може почекати до завтра?

-Ні, не може. – знову не приязно відповіла Христина. – І взагалі, не твоє діло хто і коли до мене телефонує. Це моє особисте життя. і моя справа.

На це вже Влад не витерпів:

-Ну раз так, то бувай. – і він підвівся з лавки і пішов доріжкою.

Хлопець чекав, що вона крикне аби повернувся. Або піде за ним аби затримати. Або бодай подзвонить. Але ж ні. ніхто не гукнув, ніхто не дзвонив. Ніхто не йшов ззаду.

Тож Влад попростував просто додому, зарився в подушку і щиро по дитячому заплакав.

Він відчував образу за таке холодне ставлення до себе. І не бачив жодної підстави для нього. Тож образа лише посилювалася.