50

Влад встав, поснідав, одягнувся і вийшов з хати. На дворі була тепла, суха по справжньому літня погода. Прекрасний день. Для когось. І для нього також. А чому ні? Адже, позавчора Христина приїхала з Києва. І сьогодні вони зможуть знову зустрінуться. Нарешті поспілкуються, побачаться за стільки часу. Бо й справді, часу пройшло багато.

Влад йшов вулицею. Він мав ще деякі справи в школі. А потім мав зайти на роботу. І вже звідти він піде на так довгоочікуване побачення.

Він вдихав свіже ранкове повітря на повні груди і радів кожній секунді в своєму житті. Влад як ніколи був щасливий. А що йому іще треба? Вчора вже відбувся останній дзвінок. І він зможе нарешті збутися цього «страшного сну» зі свого життя. Він йшов вулицею і мріяв. Мріяв про своє майбутнє. Про сім’ю. Про роботу. Про них з Христиною.

Першим не добрим дзвіночком був натяк завуча, що мовляв прийдеться ще і далі попотіти тут один рік, бо директор такого «спеца» не відпустить ні за які гроші. А так, як він зумів виграти якийсь там грант чи конкурс на заміну технічного обладнання – то тепер таки мусить вже лишитися. І нема ради.

Таке, звісно, Влада не потішило від слова зовсім. Але він мовчав. Хто знає, як там дальше буде. До червня все рівно прийдеться ходити на роботу. Бо хоча і навчання закінчилося та вчителі ще мають працювати. Тож ще купа часу аби поговорити про це.

Звідти Влад метнувся до себе на роботу, де вже його чекала не менш цікава новина. Справа в тому, що Ігор Дмитрович був тут в гостях. І вже заочно вирішилося питання про продовження Владового перебування в стінах школи.

– Ну зрозумій, Владе! – бурмотів Юрій Володимирович. – Ну не міг я відмовити йому. Не міг! Ти ж там усе зробив, що треба! Ти класно вписався в колектив. Тебе там люблять. Ну а головне потребують! Ти це розумієш! ПОТРЕБУЮТЬ! Зрозумій, нині це рідкість. А за тебе сам директор приходить просити. То що ще тобі треба.

Влад мовчав. Він нічого не казав. Знав, що Володимирович мусить помогти другові. Але разом із тим вибиває що раз більші привілеї йому самому. Тепер Влад отримає нові компи, кілька принтерів і мультимедійну дошку. Для школи це прорив століття. Звісно, якби Влад не наполягав на тому, ніхто би про то і не подумав.

Однак, сама лише згадка про малу Калішинську, змушувала Влада не бажати цього всього. «І знову рік каторги. – думав Влад. – Та як та мала пронира дізнається про це, то в шнурок мене скрутить. Їй лише дай таку нагоду. Вони боялися, бо знали що я не надовго. А тепер? Тепер, як дізнаються, що ще на рік – то я не зможу нічого зробити їм. Ці малі потвори вийдуть повністю з під контролю. І що тоді? Тай з Христиною ми домовлялися, що закінчую і їду до неї в Київ. А тепер як? Що вона на то скаже?»

Ну та до цього ще далеко. Ще цілих три місяці. Тож про це не варто перейматися. Тай, не факт, що Христя буде там працювати. Бо що не кажіть, а робота десь в затишному містечку краща ніж в бурхливих водах столиці.