49

Нарешті все закінчилося. Після довгої черги фото сесії і обнімашок Влад нарешті повернув все витягнуте начиння назад на своє місце. От і все закінчилося. І знову подвір’я опустіло, аби наповнитися першого вересня.

Тепер попереду лише от такі будні. Хтось прийде на роботу, відмічається, пише конспекти, здає щось, йде аби завтра прийти сюди знову. Хтось прийде віддає книжки до шкільної бібліотеки, забирає табель успішності і з повним списком літніх бажань стартує у свій відпочинок. А хтось просто прийде забирає документи і більше вже ніколи сюди не повернеться.

Люди розходилися. Діти ще щось розповідали батькам по дорозі. Старші вже встигли дати драла. Вони ж уже всі такі дорослі. Алеєю йшла групка старших вчительок щось одна одній переповідаючи. На сходах стояв Влад з оберемком квітів і якимось дивним, ще не відомим для нього досі почуттям власної гідності. Або може відчуття дорослості. Або мужності.

Лише тепер він усвідомив свою самотність в цьому світі. Свою непотрібність. Всі будуть святкувати. Кожен буде шукати свій повід для того. Тільки не він. У нього нема жодного. У нього є лише тут і зараз. І аж ніяк не інакше. Мить скінчилася і він знову сам на сам зі своїми внутрішніми голосами.

Раптом на доріжці Влад побачив дівчину, що йшла сюди. Спершу він навіть не впізнав. Тільки коли та підійшла ближче він нарешті зміг розгледіти такі доволі знайомі риси. Це була Христина.

Вона стояла навпроти нього за кілька кроків, перед сходами. І вони якийсь час мовчки дивилися одне на одного. Вона боялася першою порушити цю мовчанку. Боялася почути те, що вже пізно. А він не хотів вірити що це справді вона. Що це не ілюзія. Або хтось подібний.

– Ти такий солідний! – були перші слова дівчини. – Влад, я хочу з тобою поговорити. Будь-ласка!

Він і далі мовчав. А що сказати? Що відповісти?! Зараз його розум розривався на двоє. Одна частина говорила йому: «вона повернулася. Вона прийшла! Все буде добре». А інша натомість протирічила їй: «чорт забирай! І де вона шлялася до тепер! Навіщо тепер приперлася?!»

Він дивився на дівчину і не впізнавав. Перед ним стояла красива білявка, в тонкій літній сукні, не високих підборах зі стильною сумочкою. Це була не та Христина, котру він завжди знав.

Влад постояв якусь хвилю, ніби вагаючись йти чи ні. а потім ступив крок вперед. Від протягнув руку Христині і холодно відповів:

– Ну привіт. Не стояти ж нам тут вічно.

І вони обоє пішли до машини. По дорозі Христина оправдовувала свій вчинок. Щось розповідала, щось пояснювала, щось докладала (напевне) до того як було.

–Я тоді дуже не правильно поступила! – говорила по дорозі Христина. – Я просто з самого раночку поїхала на поїзд. А наступного дня загубила телефон. Всі контакти були на ньому, ти ж знаєш. Тому не мала твого номеру. А там біганина на новім місці. А вже коли змогла все довести до ладу – ти не відповідав на дзвінок. Так я тобі дзвонила кілька разів. Але завжди було одне і теж. І от я приїхала лише дві години назад і просто до тебе на роботу. а там сказали, що ти тут.

А Влад йшов поруч і слухав. Нарешті він поклав квіти на заднє сидіння і вони пішли в парк.