48

Нарешті настав довгоочікуваний день. Школа збирала всіх під своє крило востаннє цього року, а когось і взагалі в житті. Кожен йшов на це свято зі своїми бажаннями, думками, мріями, жалем. Але не треба думати, що всі дуже глибоко засмучені тим фактом, що доведеться йти в своє і будувати коло друзів поза межами цієї будівлі. Дехто навпаки не міг дочекатися коли вже нарешті скине з себе ярмо обмежень і контролю. А дехто плакав, бо розумів, що так добре як тут йому ніде не буде.

Влад Андрійович був задіяний як ніколи в цій круговерті особливого дня. треба дещо і повиносити на двір. Наприклад, колонки й апаратуру. Настроїти. А що краще зробить як не він. Треба кілька крісел, стіл, ще там якісь приладдя. А хто як не він. Бо ж у школі з чоловіків лише фізрук, трудовик, завгосп, директор, фізик ну і він. Що правда, з цих шести персон фізик сам ледь ходить. Директор теж чоловік старший. Фізрук нещодавно приїхав із змагань не лише з медалями а ще з гіпсом на руці. Так що, із робочих рук лише дві пари. І то завгосп після «вчорашньої боротьби з оковитою» ледве ходить.

Але то все дрібниці. Влад і сам дає собі ради. Тим більше, що має тут цілу команду помічників. Бо знаючи що до чого, він ще вчора попросив хлопців з класу прийти швидше. Так, що проблем ніяких не буде.

Тож коли Ігор Дмитрович побачив як молодий педагог налагодив роботу – мало з радості не підскакував до стелі. Бо колись мусив всім сам опікуватися. І цілий ранок бігати і заглядати як іде процес. А тут ще не встиг прийти а все вже стоїть на місцях.

Нарешті почалося довгоочікуване шоу, під назвою лінійка. Ну початок був звісно класичний. Всі щось там говорили в мікрофон. Правда не довго, бо надворі ставало що раз тепліше стояти під палючим сонцем ставало що раз важче. Підтягнулися і гості з адміністрації. Як не як а цього року вони таки реально співпрацювали зі школою. І не лише словами і обіцянками, як то було раніше. Так, що тут нема що додати.

Потім почалися якісь різні нагородження «кращих серед кращих», ну типу похвальні грамоти, листи, дипломи і навіть медалі. І цього року набралося того доброго що аж всі присутні були здивовані, що так багато. От що значить справді продуктивний рік.

І головним фаворитом був звісно 9-А. Той самий страшний 9-А, котрого всі вчителі боялися. А як виявилося там такі ж самі діти як і решта. Хоча, може з деякими своїми «тарганами». Але то не суттєво. Бо вперше майже половина класу була нагороджена. Таку кількість народу заінтригувати щось робити, причому за один семестр – це справді диво. Диво, яке заслуговує подяки. І не лише грошима. Тому подячна грамота для Влада Андрійовича була зустрінута гучними оплесками.

– Це, як я розумію, щасливий фінал! – посміхнувся Влад беручи грамоту з рук Ігоря Дмитровича.

– Ні колего! Це лише початок! – відповів той.

Це означало лише одне – ще один контракт. Раніше це би Влада ну аж ніяк не врадувало. Але зараз. Не сьогодні. Стоячи тут, напружений квітами, він нарешті відчув любов до цієї своєї вимушеної роботи. І то навіть не любов. Краще сказати – прив’язаність.

Вже стоячи за сценою, Ігор Дмитрович сказав:

– Владику, те, що ти зміг зробити справді диво. Бо бачити у кожному щось добре. Бачити в кожному якийсь талант. Дати кожному надію. Вселити в них віру. Дати їм те, чого так не стає сучасному поколінню – це не кожному педагогу під силу. А ти, як то кажуть, «сходу» взяв.

Він ще говорив багато гарних слів. Бо вмів це робити в силу своєї роботи. А тоді нарешті прийшов до головного:

– Ти звісно, може і будеш проти. Я знаю, що ти не дуже спішив сюди. Але я дуже тебе прошу – лишайся ще на рік. Ну нема ради як ти нам потрібен. Ще бодай рік.

Влад мовчав. А що казати. Що казати, якщо він ще кілька хвилин тому назад сам готовий був проситися ще на рік. Звісно, він залишиться. Аякже інакше.