47

Десь минула година. А може й більше, перш ніж Влад повернувся до реальності. І повернув його галас, що доносився з іншого кінця дамби. Там, на початку доріжки рухалася компанія. Гамір, крик, сміх і музика на телефоні (або колонці) супроводжували молодих людей.

В цих бешкетниках Влад одразу ж впізнав своїх любих учнів. А як же інакше? Це ж лише вони так можуть «тихо» рухатися. Ну, точно вони. Он Арсен, Стас, Дмитро, Віка, Вадим і … Інна. Ну без неї ж ніяк. А значить спокою тут прийшов кінець.

Не встиг ще Влад добре оговтатися від своїх розмірковувань і згорнути всі свої думки глибоко в середину як почув так знайомий голос:

– О, які люди тут. Влад Андрійович, добрий вечір!

Це була Інна. Лише вона так могла говорити. Лише вона. І більше ніхто. Компанія підтягнулася ближче.

– А що ви тут так-от одні? – продовжувала дівчина.

– Надіялися від нас відпочити? – додав підходячи Арсен. – А ми не дали.

– Ні, просто прийшов. – Влад вперше в житті привітався з усіма хлопцями по-чоловічому, за руку.

– А зі мною? – скривилася Інна і подала руку як хлопець.

Влад усміхнувся. Він якось несподівано для себе відкрив, що звик до цих людей. Звик, до їхніх витівок. Звик до їхніх розмов, підколів, характерів.

– Ну раз ви уже тут, то сідайте і розказуйте. – промовив Влад.

– А що розказувати? – спитав Вадим. – От вийшли погуляти перед завтрашнім.

– Ага, хотіли відпочити вже від мене а я і тут вас переслідую.

Всі дружньо засміялися. Бо це був добрий бородатий жарт. Ясна річ, що ніхто нікого не переслідував, ніхто ні від кого давно не ховався. Всім було нормально.

– То які плани на літо? Крім тих, офіційних, про котрі сплітали перед директором? – спитав жартуючи Влад.

Тепер вони говорили вже зовсім інакше. Не як якісь діти. А як старі, добрі приятелі.

– Та ніяких планів. – почав Арсен. – Самі знаєте.

– Ну про тебе я знаю! – відповідав Влад. – Принаймні думаю, що знаю. А ви, що придумали? Половина з класу йде. Може вас об’єднають з «Б» класом…

– І ви будете далі нашим класним?! – ніби спитала, ніби стверджувала Інна.

– Ні,ні, ні! – Влад аж замотав головою. – Тоді точно ні. Тим більше, що домовленість була лише на один семестр. А я і так цілих два відкалатав.

– Тай що?

– Я ж не вчитель. Я хіба що можу інформатику вести. І то…

– Навіть не думайте! – твердим голосом перервала Інна. – Ви лишитеся з нами! І тут без шансів!

– Ну раз ти так кажеш… – жартував Влад.

– Ну а хто ще нас буде терпіти! – підтримав Дмитро. – Хто так нас напряже вчитися?

– Може «Спортлайн»? – з усмішкою відповів Влад.

Він знав, всі поганяла вчителів в школі. І навіть своє. Але якщо спочатку якось косо дивився на таке – то потім не просто звик, але й цілком нормально почав сприймати це.

– Ом, ну…ам… – почулося у відповідь.

– А що таке, молоді люди? – продовжував Влад. – Шеф, я чув, хоче віддати рештки вашого класу «Халку»(вчитель правознавства). Ну або на крайні випадок «Бабі Язві»(вчителька зарубіжної).

Настала хвилина мовчання. Ніхто не наважувався далі говорити. Влад більше не мав що додати. А його співрозмовники не мали, що відповісти. Вони не чекали такої розмови. Хто ж коли з вчителів міг опускатися до такого рівня. Та ніхто. І навіть ті, котрі зривалися у класі на всіх і горлали несамовито – і вони б були проти такої бесіди. Так, це проти здорового глузду. Але разом з тим всі відчували як це таке не вимушене «спілкування» зблизило їх. Зробило не просто класом а командою. Хоча шкода що так пізно.

– Як шкода, що ви мовчите. – продовжував Влад. – Адже тепер, коли все позаду, ви могли б мені виказати все своє невдоволення, яке тримали в середині цілий семестр. Тепер зможете цілком спокійно йти і не вітатися. Подумаєш, «Владен» пішов.

Мовчанка продовжувалася. Всі про щось обмірковували. Щось зважували. Кожен шукав що сказати. Але не знаходив. Бо хотів щоб Влад Андрійович залишався з ними до кінця.

–Ну добре, проїхали. – знову розрядив обстановку Влад. – Не будемо думати на перед. Є ще ціле завтра. І його нам з вами треба пережити.

Хвилина за хвилиною розмова набирала оборотів. І вже давно не було видно, що там сидів вчитель з учнями – так просто хороша дружня компанія. Вони жартували, сміялися. Кожен щось розповідав. І всім було комфортно, без ніякого «напрягу».